Фіолетові діти

Я тупо киваю головою, намагаючись не дивитися в її фанатичні очі. А вона веде далі:

— Трикутник — Юнка, Жінка та Стара. Данка, Лада та Марена. Вони ж Норни — Скульд, Верданді та Урд, які плетуть нитку життя. Вони символізують три так звані «гуни»[17], тобто стани, через які проходить матерія. Творення, збереження, руйнування. Або майбутнє, теперішнє та минуле. І, нарешті, десята точка нашого кола — Колодій або Імволк, сім восьмих року, знову розширення, ще обмежене. Потім усе повторюється…

В глибині квартири дзвонить телефон.

— Вибач, — кидає мені Світлана та йде.

А я, проводжаючи її поглядом, думаю: чи нормальна вона? Бо я геть нічого не втямила з її «дуже важливих» балачок. До чого мені все це? Помісь кельтських, слов’янських та ще й японських свят… Мішанина російських та українських назв… І цей її божевільний вогник в очах…

Нарешті пробую варення, воно кисло-солодке та трохи гіркувате на смак. Як то кажуть, на любителя. Потім придивляюся до кісточок. Кісточки — мов маленькі сердечка рожевого кольору.

Що ж я повинна пригадати?

Світлана довго не повертається. Я потроху допиваю каву. Оглядаюся. Мені вже хочеться дременути звідси. Та це буде не зовсім виховано… Та й питань у мене ще забагато… Я нудьгуючи починаю роздивлятися книжки. Помічаю одну вельми цікаву, в стовпчику, що купчиться біля мене. Беру її до рук. На палітурці знайоме прізвище: Верболаз І. Г. Це що той самий Верболаз? Перегортаю сторінку. Так, ім’я по батькові сходиться: Іван Григорович, професор, доктор сходознавства, член ради психологів при Lund University. Книжка має назву: «Сучасні сугестивні[18] методики у вихованні дітей нової формації». Так от чим ви займаєтеся, пане Верболаз! Боже! Я ж, як дурепа, розповідала про учнів та намагалася знайти порозуміння… А він про все це давно знав і водив мене за носа! Що ж це я… не слідкую за науковими публікаціями? Хоча… Я дивлюся на наклад: усього 500 примірників. І видавництво якесь екзотичне — Окінава, Японія. Але чомусь українською мовою. Щось я не чула про тамтешню численну діаспору…

Світлана нарешті повертається до кухні.

Я ще тримаю книжку в руках і, щоб дізнатися більше, переводжу розмову в інше русло:

— А ти мені не розкажеш, що трапилося з інтернатом?

— То ти не знаєш? — Світлана сідає до столу та береться помішувати ложечкою забуту каву. Кладе ложечку на край блюдця та киває в бік книжки, що я гортаю: — Власне, з нього все і почалося, — з цього Верболаза…

Відпиває ковток:

— Йому вкрай було потрібно зі своїм штангель-циркулем у казку…

Ставить чашку на стіл, дивиться у вікно, немов щось пригадуючи. Потім повертається до мене, тре носа і продовжує:

— Так от, приїхали вони з якоюсь рудою відьмою — і завелося… Дітей — на облік. На місце директора — свою людину. Військового. Зробили пропускний режим, як у Пентагоні… Офіційно — школу-інтернат розформували. Зачинили. Насправді ж — змінили статус. Тепер це — воєнно-спортивний дослідницький центр.