У країні ягуарів
- Автор: Молнар Габор
- Год: 1963
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- Жанр: Природа и животные
Электронная книга - «У країні ягуарів». Краткое содержание книги:
Чимало небезпек чатували в тропічних хащах на сміливого мисливця й колекціонера. Але прагнення будь-що вивчити цей таємничий, звабливий край заохочували до подорожі. Спочатку в складі експедиції, а потім сам Г. Молнар побував у багатьох ще не досліджених районах бразільських джунглів.
У своїй книзі автор розповідає про цікаві пригоди, що трапилися з ним у джунглях, про труднощі, які йому доводилося долати, про боротьбу з тропічними хворобами, хижими звірями та зміями, яскраво описує тваринний і рослинний світ цього краю.
Кроків за десять від навісу протікає струмок. Могутня зелена стіна, що височить на протилежному березі, вітає мене як давнього знайомого. Мої друзі в джунглях — зорі на нічному небі, сонце, навіть хмари і тропічна злива. А найвірніший друг — рушниця.
Сьогодні з самого обіду ходжу по хащах. Раптом натрапляю на гадюку. Аж зрадів. Це ж парелхейра! Блискавично притискаю її прикладом до опалого листя нижче довгастої голівки. Роблю це обережно, щоб не передавити шиї. Півтораметровий змієїд, що живиться здебільшого кораловими зміями, шалено звивається навколо приклада, б'є по землі хвостом, а довгий тонкий язик блискавично рухається. Присівши навпочіпки, хапаю лівою рукою змію за шию якомога ближче до голівки. Гад обвиває мою ногу і відчайдушно б'є хвостом. Але це мене вже не турбує. Я знімаю з голівки приклад і встаю.
Змія з світлим черевом, наче стрічка, звивається в руці. Гадюка сичить, висовуючи язик.
Парелхейра зустрічається досить рідко. Вона вилазить на вертикальні предмети, наприклад на стіни, дерева. Це такий цінний екземпляр, що я, боячись пошкодити, навіть не прив'язую гада до палиці.
Стискаючи пальцями зміїну шию, поквапливо пробираюсь крізь хащі до стоянки. За рік мені пощастило піймати лише дві парелхейри.
Тонка змія обвила моє зап'ястя. Я й сам допомагаю їй обвивати свою руку, бо так легше нести плазуна. Міцно стискаю шию змії, але так, щоб не задушити плазуна. Через якийсь час мої пальці мліють, хочеться випростати їх, біля зап'ястя руку зводять корчі. Тепер уже нерадий змії…
Ні, так не донесу її до стоянки. Поставивши рушницю до стовбура дерева, дістаю з рюкзака тонку мотузку, роблю подвійну петлю, натягую її через довгасту, голівку на тонку шию, потім прив'язую змію до ліани і тільки тепер розтискаю пальці. Яке приємне відчуття! Тіло змії повільно знімаю з руки. В ту ж мить вона обвиває товсту ліану. Язичок рухається погрозливо. Я обрубую ліану ножем зверху і знизу, аж із неї бризкає сік.
Мій обшарпаний одяг весь забруднений. Сорочка і штани всі в коричневих, жовтих, фіолетових, червоних, сірих плямах. Біла сорочка через тиждень міняє свій колір, наче їй не тиждень, а кілька років. Шкіра і волосся обліплені лісовим сміттям, і я щовечора змушений довго відчищати бруд.
Мабуть, на сотні кілометрів у цих нетрях я найнебезпечніша жива істота, бо знищую майже все, що потрапляє мені на очі. Навіть хижі звірі винищують тут лише стільки, скільки потрібно, щоб підтримати своє існування. А я — значно більше. Роблю я це з переконання, що служу науці.
Яка сила жене людину сюди, щоб кожну хвилину ризикувати життям, жити в надзвичайно важких умовах? Гадаю, цією силою є покликання. Воно веде людину все далі й далі, тільки вперед, навіть тоді, коли людина усвідомлює, що за найменшу помилку мусить платити своїм життям. Адже джунглі ніколи не пробачають і не щадять.
В мене, певно, знову почався приступ малярії. Коли повернусь на стоянку, навіть не мірятиму температури. Знаю й так, що вона дуже висока. Проковтну дві таблетки хініну і зап'ю щіпкою питтєвої соди. Потім вже можна буде лягти в гамак і стогнати всю ніч. Мене мучить спрага, але річкова вода так набридла, що не хочеться її пити.
Взагалі немає бажання ні їсти, ні пити.
Ліана з гадюкою і рушницею чомусь стали дуже важкі. Невже я так ослаб? Навіть повірити важко. Вперед, тільки вперед, додому, до маленької хижки, оточеної з усіх боків височенними зеленими стінами джунглів.
Приступ малярії знесилює мене, і я все частіше ловлю себе на думці закинути ліану з гадюкою в гущавину… Але здоровий глузд перемагає, стримує мене від цього.
В рюкзаку торохтять банки і коробки. Комахи, розсипавшись, змішалися з кристаликами марганцівки. Та мені байдуже. Мерщій до стоянки, під пальмовий навіс, у гамак.
Зелене гілля і сірі ліани перегороджують мені шлях, наче непрохідна стіна. Попереду далі як за шість кроків нічого не видно. Але інстинкт веде мене у правильному напрямку.
Нарешті, навіс. Я дома.
Зібравши останні сили, відрізую мотузку на шиї парелхейри і пускаю її в невеличку порожню клітку.
Пропасниця валить з ніг. Температура росте. Мене нудить. Перед очима все мерехтить. Про їжу й воду навіть думати гидко. З'їв би апельсин, мандарин або лимон, та їх немає. Бананове повидло ще є, але хай його краще їдять мурашки.
Хитаючись, підходжу до вогнища і підкидаю дров.
Під навісом висить згорнутий гамак. Я натягаю його, прикріплюю другий кінець до стовпа і накриваю сіткою. Потім приношу із струмка банку води і ставлю її під гамак, поруч з рушницею і теркадо. Навіть не вмиваюся. Лягаю в гамак одягнений. А чи закрита клітка з парелхейрою? Довелося злізти і пересвідчитися, що дверцята клітки зачинені.