У країні ягуарів

Ні, так не донесу її до стоянки. Поставивши рушницю до стовбура дерева, дістаю з рюкзака тонку мотузку, роблю подвійну петлю, натягую її через довгасту, голівку на тонку шию, потім прив'язую змію до ліани і тільки тепер розтискаю пальці. Яке приємне відчуття! Тіло змії повільно знімаю з руки. В ту ж мить вона обвиває товсту ліану. Язичок рухається погрозливо. Я обрубую ліану ножем зверху і знизу, аж із неї бризкає сік.

Мій обшарпаний одяг весь забруднений. Сорочка і штани всі в коричневих, жовтих, фіолетових, червоних, сірих плямах. Біла сорочка через тиждень міняє свій колір, наче їй не тиждень, а кілька років. Шкіра і волосся обліплені лісовим сміттям, і я щовечора змушений довго відчищати бруд.

Мабуть, на сотні кілометрів у цих нетрях я найнебезпечніша жива істота, бо знищую майже все, що потрапляє мені на очі. Навіть хижі звірі винищують тут лише стільки, скільки потрібно, щоб підтримати своє існування. А я — значно більше. Роблю я це з переконання, що служу науці.

Яка сила жене людину сюди, щоб кожну хвилину ризикувати життям, жити в надзвичайно важких умовах? Гадаю, цією силою є покликання. Воно веде людину все далі й далі, тільки вперед, навіть тоді, коли людина усвідомлює, що за найменшу помилку мусить платити своїм життям. Адже джунглі ніколи не пробачають і не щадять.

В мене, певно, знову почався приступ малярії. Коли повернусь на стоянку, навіть не мірятиму температури. Знаю й так, що вона дуже висока. Проковтну дві таблетки хініну і зап'ю щіпкою питтєвої соди. Потім вже можна буде лягти в гамак і стогнати всю ніч. Мене мучить спрага, але річкова вода так набридла, що не хочеться її пити.

Взагалі немає бажання ні їсти, ні пити.

Ліана з гадюкою і рушницею чомусь стали дуже важкі. Невже я так ослаб? Навіть повірити важко. Вперед, тільки вперед, додому, до маленької хижки, оточеної з усіх боків височенними зеленими стінами джунглів.

Приступ малярії знесилює мене, і я все частіше ловлю себе на думці закинути ліану з гадюкою в гущавину… Але здоровий глузд перемагає, стримує мене від цього.

В рюкзаку торохтять банки і коробки. Комахи, розсипавшись, змішалися з кристаликами марганцівки. Та мені байдуже. Мерщій до стоянки, під пальмовий навіс, у гамак.

Зелене гілля і сірі ліани перегороджують мені шлях, наче непрохідна стіна. Попереду далі як за шість кроків нічого не видно. Але інстинкт веде мене у правильному напрямку.

Нарешті, навіс. Я дома.

Зібравши останні сили, відрізую мотузку на шиї парелхейри і пускаю її в невеличку порожню клітку.

Пропасниця валить з ніг. Температура росте. Мене нудить. Перед очима все мерехтить. Про їжу й воду навіть думати гидко. З'їв би апельсин, мандарин або лимон, та їх немає. Бананове повидло ще є, але хай його краще їдять мурашки.

Хитаючись, підходжу до вогнища і підкидаю дров.

Під навісом висить згорнутий гамак. Я натягаю його, прикріплюю другий кінець до стовпа і накриваю сіткою. Потім приношу із струмка банку води і ставлю її під гамак, поруч з рушницею і теркадо. Навіть не вмиваюся. Лягаю в гамак одягнений. А чи закрита клітка з парелхейрою? Довелося злізти і пересвідчитися, що дверцята клітки зачинені.