Велика рiдня
- Автор: Стельмах Михайло Афанасьевич
- Язык: украинский
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Велика рiдня». Краткое содержание книги:
Роман передает ощущение масштабности событий сложного исторического периода - от окончания гражданской войны и до изгнания фашистских захватчиков из советской земли.
Философские размышления и романтическая окриленнисть героя, живописные картины быта и пейзажи, написанные c тонким чувством природы, c любовью к родной земле, раскрывают глубокий идейно-художественный замысел писателя.
В 1949 году вышел первый большой роман М. Стельмаха - «На нашей земле», который автор определил как первую книгу романа-хроники. Произведение о жизни украинского крестьянства после революции. В 1951 году он издает вторую книгу этого романа - «Большие залежи». Объединив в одно произведение обе части, писатель дает название роману «Большая родня» (1951).
За этот роман в 1951 году Михаил Стельмах был удостоен звания лауреата Государственной премии.
– Дiду, а де наша баба? Живi? – запитала Ольга.
– Марiйка Бондар?.. У плавнi подалася.
– А тiтка Дарка?
– А тiтку Дарку вбито. Люди її – хворiла вона дуже – у яму заховали. Так спочатку фашист у яму з рушницi вистрелив, а потiм кинув гранату. I рознесло людину на шматочки. Вчора й закидали ту яму. Людей тепер де знайдемо, там i ховаємо. На цвинтар не заносимо. Хай уже нас, грiшних, простять земляки.
Ольга тихо заплакала, зiтхнув Полiкарп, а Андрiй закусив нижню губу i похмуро мовчав…
Сестра йому заважала. Без неї вiн знайшов би, де прикласти руки, – йому треба боротись з ворогами. Сповнений злої рiшучостi, вiн прощається зi старим i прямує назад на своє подвiр'я.
– Ви стережiться, дiти. Щоб Варчук не побачив, – навздогiн кидає Полiкарп.
Узяли з собою трохи пшеницi i вночi попрямували на пасiку Марка Григоровича. I яке було здивовання i радiсть, коли вранцi побачили бiля пожарища старого пасiчника. Вiн поцiлував, приголубив дiтей i кинувся готувати снiданок.
Тепер, пiсля кiлькох тривожних днiв, брат i сестра радiсно лягли на землю i незчулись, як гойднулась вона влiво, вправо, i понесло їх у далекi свiти.
– Поснули дiти, – нахилився над ними Марко Григорович. Прикрив сiткою обличчя Ользi, щоб не кусали дiвчину мухи, зiтхнув, згадав свою Соломiю i знову похитав головою. Потiм пiдкинув пiд чорний таганок хмизу i обережно пiдiйшов до дерева, що дзвенiло бджолиним приглушеним спiвом. Ножиком перерiзав липову гiлку i так, обома руками, без рiйницi, обережно понiс рухливий клубок гарячого рою до щойно складеного з уламкiв вулика.
«Вiйна – вiйною, а бджола – бджолою. Може, як буду живий, повернуться нашi, то хоч ложкою меду почастую», – скорботними очима оглянув пасiку: усе ввижалось, що наче якась страшна тiнь причаїлась бiля дерев.
XXXIV
На неширокiй рiчцi Рiвець, що тепер роздiляла зону «рейхс-комiсарiату України» вiд «Транснiстрiї», загiн Тура витримав короткий, але гарячий бiй.
Розпарена пахуча нiч мiсила сизочорне мiсиво хмар. Прокидались громи, i блискавицi перехресними шаблями раз у раз краяли небо аж до самої землi. В блiдосинюватому вiдблиску на мить оживали поморщене дзеркало рiки, близькi темнi пагорби чорнолiсся i з пiвсотнi хат, що, прищулюючись до рiвних вулиць, перелякано бiгли в долину.
Першi пострiли злилися з грiзним рокотом, а коли грiм затих, приглушивши гостре сприйняття звукiв, стрiлянина стала схожою на частi виляски прядив'яного батога. Водночас зменшувалось i вiдчуття небезпеки, неначе грозова нiч мала силу захистити натомлене, прохололе тiло од кулi i смертi.
Яскравий свiт блискавицi вiдiрвав од села криву смугу чорних постатей, що бiгли з гвинтiвками наперевiс до рiчки. Але партизани випередили ворога. Люто кидаючись в чорнi хвилi, вони вирвались на другий берег, i кулемет Федора Черевика розiрвав, вiдкинув назад рухливу смугу, а потiм притиснув її до землi. Нiна i собi побiгла за партизанами. Вимокла до рубчика, перепливаючи рiку, i, закрутивши вузлом на потилицi обважнiлi коси, кинулась навздогiн за розтягнутим ланцюгом, який то зникав з очей, то знову з'являвся. Холонучи, стискалося тiло, короткими вилясками торкаючись нiг, стрiляло плаття, i вуха, налитi водою, туго процiджували гомiн бою. Вона бачила перед собою нiч, де причаївся ворог, той столапий ворог, що вбив її матiр, хоче убити її, усе, що близьке й найдорожче їй.
Без гвинтiвки, з голими руками, дiвчина бiгла назустрiч бою. Хтось ойкнув, i в мерехтливому сяйвi вона побачила невисоку постать партизана, що похитнувся, зупинився на лузi i обома руками притис до грудей гвинтiвку. Коли вона добiгла до молодого, з напiвдитячими рисами воїна, вiн уже лежав на прим'ятiй травi. Iз грудей i руки iще шипiла, стишуючись, кров; темнi потрiсканi уста покрилися передсмертним потом, а по-дитячому наївнi очi всмiхалися здивовано-жалiсною усмiшкою i, здавалось, розтавали, як розтає на сонцi молода крига.
– Нiно, Нiно, це ти? – попробував i не змiг пiдвестися. Вiд цього усмiшка його стала ще бiльш жалiсною, а в свiтлих очах сколихнулася вперта сила. – Передаси матерi, що загинув у боях за Батькiвщину, за Сталiна… Документи передаси. Документи – вони у мене… Чуєш, Нiночко, сестричко?..
– Ти ще виживеш, Петре, – ледве стримуючи плач, нахилилась над ним.
– Нi, – примружився. – Я вже холону, умираю. Прощавай, Нiно. Поцiлуй мене. Iще нi одна дiвчина не цiлувала мене… Ти ж сестричка моя.