Велика рiдня
- Автор: Стельмах Михайло Афанасьевич
- Язык: украинский
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Велика рiдня». Краткое содержание книги:
Роман передает ощущение масштабности событий сложного исторического периода - от окончания гражданской войны и до изгнания фашистских захватчиков из советской земли.
Философские размышления и романтическая окриленнисть героя, живописные картины быта и пейзажи, написанные c тонким чувством природы, c любовью к родной земле, раскрывают глубокий идейно-художественный замысел писателя.
В 1949 году вышел первый большой роман М. Стельмаха - «На нашей земле», который автор определил как первую книгу романа-хроники. Произведение о жизни украинского крестьянства после революции. В 1951 году он издает вторую книгу этого романа - «Большие залежи». Объединив в одно произведение обе части, писатель дает название роману «Большая родня» (1951).
За этот роман в 1951 году Михаил Стельмах был удостоен звания лауреата Государственной премии.
– Ну, жiнко, крiпись. Не вiдставай у дорозi. Та за дiвчиною доглядай, – кивнув головою на Нiну. I на мить так яскраво пригадав Марту, неначеб вона оце стала перед ним.
Шорстким, зарослим обличчям припав до потрiсканих у кров уст дружини, попрощався з Туром, партизанами, Iвасем i, чуючи, як швидко, холодячи тiло, прибувають сили, упертiсть i злоба, пiшов до своєї невеликої, з двадцяти п'яти воїнiв, групи.
– Чи є сила в партизанiв? – грiзно, одними очима, усмiхнувся, оглядаючи всiх бiйцiв.
– к, товаришу командире, тiльки в животi нема нiчого, – жартiвливо вiдповiв Жолудь, що також подався за цi днi, похудiв i обвуглився.
– То дарма – живiт не воює. Уколошкаємо фашистiв – i харчiв здобудемо. Якi там у книзi меню написанi? – звернувся до Меля.
– Порося iз хрiном, порося без хрiну i хрiн без поросяти, – з готовiстю вiдповiв кулеметник.
– От i добре. Пiсля бою хай хто що хоче вибирає, а я порося iз хрiном.
I веселiше стало на душi, коли почув партизанський смiх. Навчившися в тяжкi хвилини стримувати, заховувати свої почуття вiд людського ока, Дмитро душевним тактом вiдчував, що i коли необхiдно сказати своїм друзям, щоб пiдняти могутнiй дух, освiжити його, як вода освiжає тiло людини. I це почуття прийшло до нього теж тiльки в часи вiйни. Вiн нi на хвилину не сумнiвався: партизани будуть боротися, як леви. Не завжди однаково йде боєць назустрiч iще нiким не розгаданiй межi, де стикаються життя i смерть. Кому доводилося, б'ючись за свою землю, переступати цю грань, прекрасно зрозумiє пiдiбране духовне i фiзичне напруження всього органiзму, який у звичайних умовах не витримав би i частини такого навантаження, чудово зрозумiє вiдчуття близькостi вiрного плеча товариша, на яке надiєшся i якому вiриш; добре зрозумiє силу настрою, що гартує нас, а не пом'якшує, робить залiзною волю, ясновидить очi, до крайньої рiзкостi обгострює розум, який iз найнепомiтнiшої деталi блискавично робить єдино вiрний висновок. Тому-то бувалi воїни не тiльки умiють гнати вiд себе лихi думки, навiть передчуття, а вмiють i розважити себе, круто повернути настрiй. А впору сказане добре слово перед боєм – це той самий дощ, що не скупою сльозою, а багатим життям напуває ниву. I, наливаючись хвилями глибокої любовi i до своїх воїнiв, вбираючи очима суворi, почорнiлi обличчя, вiн тихо продовжує:
– Нелегкий бiй чекає нас, товаришi партизани. Станемо ж проти навали, як стояли захисники Сталiнграда. Iз шляху свого життя ми не зрушимо. Кожен шматок лiсу, де ви будете лежати, – це значить найдорожчий шматок усiєї землi. Ну, так, як серце в людини… Бажаю вам всiм удачi i життя. Хотiв би поцiлувати вас, та нема зараз часу. Вийдемо з бою, обнiмемось, поцiлуємось.
I зразу ж пiсля сказаного усiм мозком оволодiває одно – зустрiч iз ворогом. Дмитро швидко вiдводить на пiвденний захiд свою групу, маючи на метi, по-перше, вiдтягнути ворожу силу в бiк вiд групи Тура, по-друге, триматися на фланзi, щоб не попасти в оточення, по-третє, тут не було заболоченої яруги, яка б могла обмежити свободу маневру…
Пролунали першi пострiли, зашелестiли вiти, далїко в просвiтках заворушились сiромундирнi постатi. Особливо соковито вдарили кулi праворуч од нього.
«Певне, в липу попали», – мимохiть вiдмiчає розум, i в цей час око помiчає приплюснутi каски, що розпухлими грибами виглядають i рухаються помiж листям.
– Отут залягай! – наказує Мелю, показуючи на крихiтну, як човен, улоговину.
Кулеметник другий номер, якого по стегну б'є незручно прикрiплена саперна лопатка, швидко скидає з плеча важкий станок «Максима» i зараз же лягає на землю. Проворний невеликий Кирило Дуденко, пригинаючись до самої землi, бiжить з п'ятьма партизанами ближче до дороги, щоб не дати ворогу обiйти збоку i вдарити в спину.
Першого сiромундирника знiмає Пантелiй Жолудь. Неначе граючись, пiдкинув автомата до плеча i зараз же вiдсмикнув його, для чогось дмухнувши на гiрку цiвку диму, що вивiрчувалася з дула. Дмитра, хоч i сам вiн був досвiдченим стрiльцем, часто вражала вправнiсть парубка, що, здавалось, стрiляв не цiлячись, проте нiколи не промазував.
Пострiли, ряснiючи, сповнювали рiзними шумами зеленосинє повiтря, i перелякана луна уже не встигала озиватися позаду слiпучого березняка. В пам'ять найбiльше врiзається перший пострiл, а потiм уже не помiчаєш, коли все навколо тебе починає двигтiти i ахкати. Здивувати може не збiльшена сила вогню, а раптова тиша.
Ще упало кiлька фашистiв, але все попереду неначе закипає брудносiрим мiсивом, що виповзає з усiх шпарин лiсу. То бiжить нове поповнення, яке почало було ширше розтiкатись. На одну мить в очах Дмитра блиснула непевнiсть: вiн не думав, що доведеться стримувати таку лавину. Але вже – це розумiв добре – вiдступати не було можливостi. Слiдкуючи за своїми братами, вступив у лютий нерiвний бiй. Через хвилину куля, дзенькнувши, вдарила в нiмецьку гранату, що висiла бiля пояса.