Велика рiдня
- Автор: Стельмах Михайло Афанасьевич
- Язык: украинский
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Велика рiдня». Краткое содержание книги:
Роман передает ощущение масштабности событий сложного исторического периода - от окончания гражданской войны и до изгнания фашистских захватчиков из советской земли.
Философские размышления и романтическая окриленнисть героя, живописные картины быта и пейзажи, написанные c тонким чувством природы, c любовью к родной земле, раскрывают глубокий идейно-художественный замысел писателя.
В 1949 году вышел первый большой роман М. Стельмаха - «На нашей земле», который автор определил как первую книгу романа-хроники. Произведение о жизни украинского крестьянства после революции. В 1951 году он издает вторую книгу этого романа - «Большие залежи». Объединив в одно произведение обе части, писатель дает название роману «Большая родня» (1951).
За этот роман в 1951 году Михаил Стельмах был удостоен звания лауреата Государственной премии.
«Тепер кiнець – рознесе на шматки», – не цiлячись, пустив чергу вище кушiв. Холодiючи, побачив краєчком ока, що хтось упав на землю, пiдскочив i знову упав.
«Але чому ж нема вибуху?» – з острахом i здивованням глянув на гранату. Куля наскрiзь пробила ручку, оголила, але не перерiзала шнур.
Застогнавши, вiдкинувся назад i бiльше уже не пiдвiвся другий номер кулемета. Мель з одним кожухом «Максима» перебiгає в iнше мiсце, приладнує зелене тiльце мiж двома стиснутими деревами i починає вiдстрелюватися, люто i точно. Але незабаром заїло кулемет – вдарить одним, зрiдка двома пострiлами i затихне. Перегрiвся, очевидно.
З правого флангу навала почала вiдтiсняти Кирила Дуденка. Стiкаючи кров'ю, що залила всю сорочку, вiдстрелювався партизанський поет до передостаннього набою. Останнiй для себе залишив. Але з-за гудзкуватої осики з'явилася постать офiцера. I не пошкодував Кирило для нього останньої кулi. Вдарився офiцер каскою в дерево, тернувся обличчям по корi i незграбно упав на вузлувате кореневище, а до Дуденка, мов по командi, кинулось кiлька фашистiв. I невелика сильна рука, що так умiло орудувала автоматом, а в хвилини дозвiлля писала поезiї, вихопила з-за халяви гостру бритву i страшним ударом черкнула по горлу. З зiтханням хлинула кров на гiмнастьорку, i не пiдвiвся бiльше партизан з теплої землi, прихилившись чубатою головою до гвинтiвки.
Рикошетом куля ударила вище колiна молодого партизана Павленка i так вирвала м'ясо, що в ранi мiг би умiститися кулак. Дмитро навiть почув, як зашипiла кров по травi. I в цей час застогнав Мель, похилився головою на кожух кулемета. Руки його так i не сповзли з ручника. Здавалося, лише – на хвилину прихилився воїн до своєї зброї.
Почорнiлий Пантелiй Жолудь кинув на землю автомат – набоїв не стало – i жбурнув у зелене вiкно нiмецьку гранату.
Один за одним, дорого продаючи своє життя, падали його бойовi товаришi. I Дмитро, болiючи за всiх, прощався iз ними нiмими скорботними поглядами. Розумiв, що й вiн от-от приєднається до своїх партизанiв. I смерть його зараз абсолютно не страшила – вiн почував себе вищим за неї. Жаль було одного: не все вiн зробив, що мiг би зробити.
Чому була така впевненiсть i сила в нього? Чому Дмитро спокiйно i навiть гордовито дивився у вiчi очевидному небуттю, не дрогнувши нi серцем, нi думкою, чому не страшно було проститися з цiєю гiркою i солодкою землею, яку вмiв не тiльки любити, а й розумiти? Чому на душi була не в'їдлива тривога, що смокче, в'ялить кров i тiло, а чисте розумiння працiвника, який чесно i любовно зробив своє дiло, i нiхто йому не зможе нiчого сказати, крiм доброго слова? На це, певне, Дмитро, подумавши, не вiдповiв би навiть i дружинi, а собi сказав би: все-таки прожив недаремно на свiтi.
I вiн обережно розстрiлює останнi набої, дивуючись, чому досi не зачепила його жодна куля. Нарештi розумiє: хочуть захопити живцем. I зловiсно усмiхається: брешеш, враже! Брешеш! Голову об дерево розiб'ю, а в полон не здамся. Навiть оком змiрив крислатого дуба. «I останнiй набiй випущу. Останнiй випущу! А потiм розженусь… От лежатиму тiльки погано – очима вниз».
Вiн стає спиною до спини Пантелiя Жолудя i так обоє, вiдбиваючись од навали, що стискається навколо них, починають оборонятися лише гранатами. Розривається, бризкаючи криками i м'сом, тiсне коло i знову стискається.
– Живемо, Пантелiю!
– Живемо, товаришу Дмитре!
Вперше називає його по iменi. Значить, чує по голосу, теж приготувався хлопець до смертi, i в останнi хвилини хоче бути ближче до командира – не тiльки плечем, а й душею, словом.
– Що ж, у полон нас хочуть взяти?
– Дiдька лисого вiзьмуть! Хiба партизани в полон здаються? Не така душа у нас.
Ахкає граната, вириваючи стовп попелястої лiсової землi, а над ними наполохано шарудить посiчена листва.
– Русь, здавайся! – вже в який раз кричать охриплi голоси.
– Я тобi здамся, поганцю! – вилаявся Пантелiй i знову махнув рукою.
– Живемо, товаришу Дмитре!
– Живемо, Пантелiю…
Ага, вже годi брати в полон. Вiн бачить, як присадкуватий солдат пiдводить протитанкову гранату. Дмитро, опереджаючи його, швидко кидає свою, траси гранат перехрещуються, i враз гаряча хвиля б'є його в груди, земля зi страшним гуркотом забилась пiд ногами i, обриваючись, полетiла униз…
XXXIII