Україна: шляхом незалежності чи неоколонізації?
- Автор: Сенченко Николай Иванович
- Год: 2003
- Язык: украинский
- Год: МАУП
- ISBN: 966-608-245-4
- Жанр: Политика
Электронная книга - «Україна: шляхом незалежності чи неоколонізації?». Краткое содержание книги:
Важливо для автора (як, звісно, й для більшості української людності), чи прозріє нарешті так звана політична еліта країни, аби побачити далеко не завжди благородну діяльність колоніальної адміністрації, що часто маніпулює навіть представниками державних органів.
Глибоко аналізуючи це питання, вчений-дослідник залишає його відкритим, він запрошує до роздумів над ним своїх співвітчизників, яким небайдужа доля Вітчизни й по-справжньому дорога її незалежність.
Для фахівців з теорії та історії управління суспільством, а також для широкого загалу читачів.
Не випадково чимало вищих посадових осіб є членами різних латентних товариств: клубу “Ротарі”, Ордену Великого Сходу України, Ордену Тамплієрів, лицарського Ордену Святого Станіслава, що є правонаступником ордену, заснованого в 1765 р. королем Польщі Станіславом II Августом Понятовським, та ін. Пограбувавши народ, ця “еліта” хоче бачити себе породистою. А є попит — є й пропозиції. “Кожного, хто бажає мати зображення свого родового герба... просимо звертатися до канцелярії Великого Пріорату Ордену Святого Станіслава в Україні...” — це вже пропозиція шевальє Ігоря Коптілова, Герольдмейстера Великого Пріорату.
Як бачимо, сучасна “еліта” України не хоче бути з народом, а навпаки: прагне виокремитися. Й оскільки народові це може не сподобатися, то на цей випадок існує “ідеологія” з подвійним дном. Зовні — штампи епохи модерну: прогрес, права людини, загальнодемократичні цінності, щастя людини. По суті — таємна мова еліти, зрозуміла лише втаємниченим. “Еліта” вважає, що за рівнем освіти, культури, а головне — за джерелами прибутків, вона належить до “золотого мільярда” і уже “звідти” спілкується з українським народом. Таким чином формується подвійна мораль зі специфічною “мовою” й поведінкою.
3.8. Момент істини для політичної “еліти”
Що чекає українську правлячу олігархію (колоніальну адміністрацію), яка ще зовсім недавно вважала себе стратегічним партнером США? Напевно, вона сподівається, що конвертація влади у власність дасть їй можливість отримати заповітний жетон до “золотого мільярда” чи бодай претендувати на місце біля нього? Досить чітко з цього приводу висловився О. Панарін: “Племінним вождям і князькам, грізним “батькам народів” надана можливість розгулятися доти, поки зберігається завдання забезпечувати руйнацію потенційно ворожих Заходу етнічних держав”. Проте вже сьогодні невдатливі кандидати у світову правлячу еліту, які чимало постраждали за членство в “золотому мільярді”, починають розуміти, що їх просто використали.
Злиденність нашої компрадорської та гендлярсько-лихварської “еліти” полягає в тому, що вона не знає інших стимулів для спільного соціального життя, крім таких “простих” і зрозумілих, як нажива і страх. Власне, останню дилему пропагує ліберальна ідеологія як вищий підсумок історичного й культурного досвіду. Насправді це дилема вихолощеної секуляризованої свідомості, в якій зруйновано духовно-релігійну складову. Нажива й страх — поняття, що лежать у площині інстинкту. Якщо їм і відповідає якась форма соціальності, то це соціальність кримінальних угруповань, активність яких “наснажується” наживою, а підпорядкованість “авторитетам” — страхом.
Свого часу більшовики затіяли авантюру соціалістичного перевороту, виношуючи ідею світової пролетарської революції. Вони перетворили “імперіалістичну війну” в громадянську, декларуючи, що пролетаріат не має Батьківщини, а патріотизм і захист Вітчизни — це фальшиві лозунги білогвардійців. Проте коли світова пролетарська революція не відбулася, перед більшовиками постала дилема: ганебно піти з політичної арени після кабального Брестського миру і розв’язання громадянської війни чи перетворитися на радянських патріотів та борців із західним імперіалізмом. Відомо, що правляча верхівка обрала останнє, провівши криваву чистку, знищивши інтернаціоналістів, виславши на Захід Л. Троцького і фізично знищивши його однодумців.
“Сьогодні історія повторюється, — пише О. Панарін. — Підпільники лібералізму, що взяли владу, виявили готовність перетворити зовнішню холодну війну на внутрішню, а за необхідності — і в запеклу громадянську війну, оголосивши, що цього разу найбільший ворог — у своїй власній країні. Аби швидше покінчити з ним, використовуючи підтримку Заходу, наші ліберали підписали свій “Брестський договір”, але ще більш кабальний і руйнівний у стратегічному сенсі. І все це робилося із розрахунком на новий світовий порядок і світову ліберальну революцію на Заході, яка повинна назавжди покінчити з самими поняттями війни. Вітчизни, національного суперництва й конфронтації”.
Зрадницька політична українська “еліта” пішла значно далі своїх російських “колег”. Вона обеззброїла країну, оголосивши себе без’ядерною державою. Але нині настав момент істини і для наших лібералів. Світова ліберальна революція на Заході не відбулася. Замість роззброєння, в ім’я тотального миру й демократичного світового порядку. Захід продовжує озброюватись, дедалі відвертіше демонструючи готовність підпорядкувати владу на планеті. А змовників ліберального перевороту в Україні, які так і не отримали подяки від західних “благодійників”, чекає доля Л. Троцького та його прибічників. Йдеться не про “звичайних” злодіїв і шпигунів — вони, як і в 1917 році, свою платню вже отримали від закордонних господарів.