Маг

— Знаєте автора? — спитав Кончіс, і я заперечно похитав головою. — Боннар[69]. Написав обидві ці речі за п’ять чи шість років перед смертю.

Я підійшов до полотен.

— Ось за них я добряче заплатив, — докинув господар з-за моїх плечей.

— Вони того варті.

— Осоння. Оголена дівчина. Стілець. Рушник, умивальник. Покрита плитками підлога. Собачка. І ось буття набуває сенсу.

Але я дивився на картину ліворуч — не на ту, що він інвентаризував. На дівчину, обернену спиною до глядача, що стояла біля освітленого сонцем вікна й витирала стегна, милуючись собою в дзеркалі. Згадалась Алісон, що оголеною крутиться в помешканні й наспівує, як дитя. Оця незабутня картина осяяла густим золотим ореолом одну з найбанальніших митей, і ця мить, як і всі подібні до неї, ніколи вже не буде геть банальна.

Кончіс вийшов на терасу, я за ним. По західний бік подвійних дверей стояв мавританський столик, інкрустований слоновою кістю. На ньому — фотографія і жалобний букет квітів у вазі.

Була це велика світлина у старомодній срібній рамці. Дівчина в сукні, пошитій за модою едвардіанських часів, біля вази з трояндами, що стояла на недоречному коринфському постаменті. На тлі опадає сентиментально намальоване листя. Одне з тих старих фото, на яких глибокі шоколадні тіні врівноважуються кремовим багатством освітлених поверхонь. Походить з епохи, коли жінки відзначалися не грудьми, а стегнами. У цієї дівчини буйна кучма світлого волосся, гостро позначена талія й м’яке пухке обличчя з важкуватими рисами в дусі Ґібсона[70], які тоді високо цінувалися.

Кончіс зауважив, що я затримався біля знімка.

— Колись вона була мені нареченою.

Я знову глянув на світлину. В нижньому ріжку видно тиснене позолоченими літерами прізвище фотографа й лондонська адpecа.

— Чому ви не одружилися?

— Вона померла.

— Схожа на англійку.

— Так. — Він помовчав, придивляючись до неї. На тлі побляклого намальованого гайка, поряд з помпезною вазою дівчина видавалася частинкою абсурдно давньої історії. — Так, вона була англійка.

Я глянув на нього.

— Як вас звали в Англії, пане Кончісе?

Він усміхнувся. Таке бувало рідко й наводило на гадку висунуту з клітки мавпячу лапу.

— Я вже й забув.

— Ви так і не оженилися?

І далі дивлячись на фото, він повільно хитнув головою.

— Ходімо.

У південно-східному куті каблукуватої, оточеної балюстрадою тераси стояв стіл. Уже накритий скатертиною, очевидно на вечерю. Понад лісом відкривався чудовий краєвид — величезний купол світла над землею і морем. Пелопоннеські гори набрали фіолетово-синього відтінку, на блідо-зеленкуватому небі висіла Венера, сяючи м’яким посвітом газового ліхтаря. Фото проти дверей розміщене так, як діти садовлять ляльок на підвіконня: щоб ті дивилися надвір.