Час жити і час помирати.Люби ближнього свого. Тіні в раю
- Автор: Ремарк Эрих Мария
- Год: 2015
- Язык: украинский
- Год: Дніпро
- ISBN: 978-966-14-9125-9
- Переводчик: Юрий Петренко
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Час жити і час помирати.Люби ближнього свого. Тіні в раю». Краткое содержание книги:
Він той, хто бачив війну зсередини. Чиї книги спалювані нацисти. Хто зазнав краху ілюзій та пережив тяжкі роки еміграції… Ерих Марія Ремарк — людина, яка попри всі випробування не втратила жаги до життя та здатності до щирого кохання і справжньої дружби.
«ЧАС ЖИТИ І ЧАС ПОМИРАТИ»
1944-й. Війна добігає кінця. Рядовий Ернст Гребер повертається зі Східного фронту додому у відпустку. Але рідне місто зруйноване бомбардуванням. Розшукуючи батьків, Ернст зустрічає Елізабет… У них обмаль часу. Однак ці кілька днів, що вони провели разом, здатні вмістити в себе все життя. Все їхнє коротке життя і велике кохання, у якого немає майбутнього… Коли весь світ руйнується, коли хтось за тебе вирішує, що тепер — час помирати, так хочеться — жити…
«ЛЮБИ БЛИЖНЬОГО ТВОГО»
Важки й подих війни змушує їх тікати з нацистської Німеччини. Вони більше не мають ні батьківщини, ні минулого, ні майбутнього. Але, блукаючи передвоєнною Європою, попри острах і злидні вони все ж таки знаходять у собі сили залишатися людьми та не боятися кохати… Люби ближнього твого — сказав Христос. Люби ближнього — повторив Ремарк. Навіть коли навколо суцільна темрява. Особливо тоді.
«ТІНІ В РАЮ»
Багатьом біженцям Америка здавалася землею обітованою, де немає ні війни, ні злиднів. Але де взяти сили, щоб почати життя наново? Вигнанцям, спустошеним тугою за власним минулим, ніде немає місця…
Зупинився перед руїнами і звів очі вгору. Зелене плюшеве крісло зникло, Хтось, мабуть, забрав його. На тому місці, де стояло крісло, з-під сміття виглядало кілька зіжмаканих газет. Він поліз і дістав їх. Це були давні газети, переповнені повідомленнями про звитяги та іменами переможців, пожовклі, брудні й подерті. Він відкинув їх убік і заходився шукати далі. Незабаром знайшов невеличку книжку, розкриту, пожовклу, затиснуту між двома балками, немовби хтось зібрався її читати. Він дістав її і відразу ж упізнав. Це був його власнйй шкільний підручник. Він погортав його ззаду наперед і на першій сторінці побачив своє вицвіле прізвище. Очевидно, він написав його, коли йому було дванадцять чи тринадцять років.
Це був катехізис, за яким вивчався закон Божий. Книжка, що мала сотні запитань і сотні відповідей. Сторінки рясніли кляксами, на деяких стояли помітки, зроблені ним самим. Він розглядав їх неуважно. І раптом перед його очима все похитнулось, і він не знав, що саме, — зруйноване місто зі спокійним перламутровим небом чи невеличка жовта книжечка в його руках, котра давала відповіді на всі запитання, які цікавили людство.
Гребер відклав катехізис і шукав далі. Але нічого більше не знаходив — ні книжок, ні інших речей із квартири батьків. Це було дивно; вони жили на третьому поверсі, і їхні речі, мабуть, лежали під руїнами глибше, катехізис під час вибуху, очевидно, підлетів високо вгору й, оскільки був легкий, опустився на руїни останнім. «Немов голуб, — подумав Гребер. — Самотній білий голуб безпеки й миру з усіма своїми запитаннями та вичерпними відповідями, що злетів у ніч, сповнену вогню, чаду, задухи, криків і смерті».
Він посидів ще трохи на руїнах. Свіжий вечірній вітер почав гортати сторінки книги, і можна було подумати, що хтось невидимий читає її. «Бог милосердний, — стояло на одній сторінці, — всемогутній, все-відаючий, мудрий, найблагородніший і справедливий…»
Гребер дістав пляшку арманьяку, яку йому дав Біндинг. Відкоркував її і надпив. Потім вибрався на вулицю. Катехізиса з собою він не взяв.
Стемніло. Світла не було ніде. Гребер ішов через Карлспляц. На розі біля бомбосховища він мало не зіткнувся з якимсь чоловіком. Це був Ще молодий лейтенант, який кудись повішав.
— Треба бути уважнішим, — роздратовано кинув офіцер.
Гребер звів на нього очі.
— Гаразд, Людвігу, — відповів він, — на другий раз буду уважнішим.
Лейтенант здивовано втупився в Гребера. Потім широка усмішка розпливлася на його обличчі.
— Ернсте? Ти?!
Це був Людвіг Вельман.
— Ти що тут робиш? У відпустці? — запитав він.
— Так. А ти?
— У мене вона закінчилася. Сьогодні від’ївджаю. Тому й поспішаю.
— Як відпочив?
— Так собі! Ти ж сам знаєш як! Але наступного разу я зроблю по-іншому. Нікому нічого не скажу й подамся світ за очі, тільки не додому!
— Чому?
Вельман скривився.
— Сім’я, Ернсте! Батьки! Ні греця не вдієш! Зіпсують усю відпустку! Давно ти тут?
— Чотири дні.
— Почекай, сам у всьому переконаєшся!
Вельман спробував припалити сигарету. Вітер погасив сірника. Гребер дав йому свою запальничку. На мить вогник освітив вузьке, енергійне Вельманове обличчя.
— Вони й досі мають нас за дітей, — сказав він, випускаючи дим. — Досить лише зникнути на один вечір, як вони одразу ж надуваються. Весь час мусиш бути тільки з ними. Для матері я все ще тринадцятилітній. Першу половину відпустки вона вмивалася сльозами з нагоди мого приїзду, другу — через те, що я маю від’ївджати. Що тут удієш?
— А батько? Адже він був солдатом у Першу світову?
— Він про це забув. Або майже забув. Для старого я герой. Він пишається моїм іконостасом на грудях. Скрізь хоче бути поряд зі мною. Зворушливий, допотопний стариган. Вони вже не розуміють нас, Ернсте. Пильнуй, щоб і твої не тримали тебе за поли!
— Постараюсь, — відповів Гребер.
— Вони гадають, що роблять добро. Ними керує турбота й любов, але саме в цьому все безглуздя! Ти безсилий у такій ситуації. Ще й почуваєш себе невдячною худобиною.
Вельман поглянув услід якійсь дівчині, панчохи якої промайнули в пітьмі світлою плямою.
— Отак і пропала відпустка, — сказав він. — Усе, на що я спромігся, це умовив їх не приходити на вокзал проводжати мене. Але я ще не певен, що вони там не з’являться. — Він засміявся. — Треба з перших днів правильно почати, Ернсте! Зникай хоч вечорами. Вигадай якусь причину! Курси або ще щось! Службові справи! Ато матимеш халепу, як я, і твоя відпустка скидатиметься на відпустку гімназиста!