Шлях Богомола. Імператор повені [Романи]

Раптом просто перед нею з темного болотного лона випірнула величезна жаба.

«Привіт, о Володарко ропух, — подумки розсміялась Арата. — Давно не бачились!»

Жаба дивилась на неї і надувалась, щоби голосним кумканням попередити мочарних виповзнів про небезпеку. Але не встигла. Войовниця гостро заточеним нігтем пропорола її надуте черево. Драговина тихо і сумно булькнула, проводжаючи жаб’ячий дух до Нав’я.

Ще кілька кроків непевною твердю — і Арата досягнула острова, де мочарники збудували своє укріплення. На відміну від хутора уличів, за центр якого правила велика житлова будівля, тутешнє поселення складалось з багатьох очеретяних хиж, що своєю формою нагадали дружині Богомола шоломи гвардійців багдадського халіфа. Вона раптом згадала, як у дитинстві любила дивитись на урочистий виїзд намісника Пророка з Мадінат ал-Мансур[55], як палали на сонці золочені шоломи і виткані сріблом плащі його охорони, як її старша сестра захоплено шепотіла імена комонних красенів: «…бін-Мутадір, ал-Афшин, бін-Сулбат…». На мить уява Арати перестрибнула з холодних мочарів під сонце, що розжарювало різьблені плити Баб-Хурасан[56]. Кутики її очей ледь зволожились.

Войовниця схопилась за стебло осики, підтягнулась і забралась на укріплений подвійним тином берег. Вона згадала, що Кругле місто халіфа ал-Мансура також оточував подвійний мур, й ледве стримала сміх, народжений самою можливістю подібного порівняння.

Арата зачаїлась під тином, прислухаючись до звуків, що линули з хутора. Там сперечались чоловіки, які, судячи з їхнього голосного варнякання, встигли хильнути хмелю. Змісту розмови дружина Богомола не розуміла, але вона цього й не потребувала. Головним було те, що жителі мочарів відчували себе у цілковитій безпеці, а їхні вартові за цим п'яним гомоном нічого не чули. Псів, наскільки знала Арата, в болотяних поселеннях не тримали. Отже шлях до хутора був відкритим.

Вона нарахувала вісім очеретяних хиж. Це означало, що на хуторі живе не менше восьми сімейних пар.

«До десяти боєздатних чоловіків, два-три дідугани й кілька хлопців-підлітків, — припустила Арата. — Жінки у жаб’ячих дітей не войовничі, але можуть кинути ножа або ж хлюпнути окропом. Найбільша небезпека — від малих луків, з яких можна стріляти навіть через шпарини у хижах. З відкритого бою краще не починати».

Вона приготувала боєзапас для духової трубки, нечутною тінню перестрибнула через перший тин, зробила дірку у другому, пролізла крізь неї й обережно заглянула до найближчої хижі.