Шлях Богомола. Імператор повені [Романи]
- Автор: Ешкилев Владимир Львович
- Год: 2014
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-6885-9
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Шлях Богомола. Імператор повені [Романи]». Краткое содержание книги:
Події в романі «Імператор повені» відбуваються на сім століть пізніше. Богиня Карна (мати Богомола) не полишає у спокої наш світ. Герой роману несподівано для себе стає обраним воїном, якому судилося протистояти древній і могутній Викрадачці Немовлят. Автор з тонкою іронією змальовує мандри героя світами. Адже хоча часи й змінюються, проте злодійський світ на ім’я Опадло все ще десь поряд з нами.
— Ти коритимешся мені, діво?
— Так.
— І твої охоронниці коритимуться мені?
— Так.
— Присягни, діво, за себе й за них ім’ям вашого роду.
— Присягаю Старим Туром Обойрогом, батьком нашим, — вона ледь витримала пронизливий погляд темних очей і продовжила крізь твердий згустень у горлі. — Присягаю за себе, за Спірославу і за Рискату.
— Ти щойно присягнула відкритим іменем свого предка, — зауважив візантієць. — Таку легку й облудну присягу, за вашими віруваннями, не гріх й зламати. Я не дурний і знаю, що бога вашого роду насправді зовуть не Туром і не Обойрогом. Присягни його істинним ім’ям.
Доброслава подивилась на відуна так, що здавалось: її погляд спалить йому обличчя. Відтак дівчина тяжко зітхнула, відкинула з лоба мокре волосся, зволожила язиком пересохлі губи, обома руками вчинила священну мудру й ледь чутно прошепотіла:
— Індрою-богом присягаю.
«Отакої, — подумав Макарій, — знов і знов випадає мені переконуватись, що застрашення у розмові з варварами вирішує більше, аніж дюжина розумних аргументів. Таке саме і з оною амазонкою. Ледь почула про Шикорича, як одразу посмирнішала, вже не меле дурниць і ваговиті присяги творить».
— Йди і скажи своїм охоронницям, що відтепер вони мої наложниці, — розпорядився візантієць. — Про тебе, патриціанко, я ще подумаю.
Він простягнув до неї руку. Спочатку Доброслава не зрозуміла, чого хоче цей чорнобородий відун, від якого линув нестерпно чужий дратуючий запах. Але швидко здогадалась. Вона відчепила від череса меч і ніж, віддала їх візантійцеві. Той кивнув, мовляв, правильно. Потім сказав:
— Для лікування рудої потрібний лисячий жир. Зможеш вполювати лисицю?
Доброслава мовчки кивнула й відвернула обличчя убік. Ні очі їй навернулись сльози, що для воїтельки вважалось ганебним. Ніколи не думала вона, що їхня втеча закінчиться настільки швидко й так прикро. В цю мить їй згадались прохромлена стрілою Навка і гадюка, вбита нею на гірському схилі.
Арата почувалася винною. Зловорожі болотні духи знайшли у її єстві слабкість, наслали на неї сон. Якби не це, вона б завадила місцевим полонити білявку. Тепер усе ускладнилось. Арата вкотре порівняла дівчину з дурною козою. А як ще назвати ту, котра, маючи під рукою зброю, дозволяє хирлявим мочарним виповзням захопити себе зненацька, запхати до мішка, віднести на смердючий хутір і зачинити у порубі.
— О богине, Володарко ночі, не карай мене запустілу й порожню чорною карою й жовтою карою не карай, — шепотіла Арата. — Я виправлю свою помилку й визволю провідницю.
Вона розуміла, що виконати цю присягу, воюючи одній із цілим кланом болотних жителів, їй буде нелегко. Й справа зовсім не в числі двоногих ворогів. Проти неї стояли не лише вої болотного клану, але й незримі мешканці цього згиблого драговища. Вона відчувала їх присутність. Ці духи також складали щось на штиб сімейства, адже за часів незапам’ятних усіх їх породило нечисте божество, таємного імені котрого Арата не відала, а знала як Жабу.
Уперше з невидимим виводком Жаби вона зустрілась чотири роки тому, коли повертала до степового святилища золоту магицю богині, вкрадену захланними уличами. Святиню приторбичив розбійницький улицький рід, що так само, як і тутешні багнючники, мешкав на укріпленому хуторі, оточеному непролазним трясовинням. Тепер, готуючись до смертельного бою, Арата згадала той свій напад на уличів.
Того разу вона увірвалась до укріплення, озброєна двома серпастими мечами; увірвалась, немов літній степовий вихор. Перші перемоги були легкими. Їй знадобилось лише півтора десятка проміжків між вдихами, щоби знищити сторожу при брамі. Крадії впали, жодним звуком не встигнувши попередити сплячих родовичів. Крізь перерізані шиї сигнальні звуки не проходять. Лише криваве булькання.
Але вже за мить Арата відчула протидію іншого рівня.
В очах войовниці потемніло, щось холодне й слизьке натиснуло їй на ребра. На мить їй здалось, що мечі повипадають їй з рук. Одночасно незримі охоронні сили розбудили уличів, які спали у великій довгастій будівлі, накритій очеретом. З неї вискочили бородаті драби у довгих сорочках з булавами і важкими мечами, більш подібними на заточені залізні штаби.
Арата промовила закляття проти дурману. Перш ніж слизька задуха відступила від її легенів, вона побачила зелено-прозоре велетенське тіло, що переповзало через снопи перед житловою спорудою. В цю мить войовниця відчула, що перебуває за крок від смерті.