Таємниця Зоряної кімнати

Хлопці здивовано переглянулися. Таких чудес їм ще ніколи не доводилося бачити. Володя закрив портсигар, відкрив його — і знову в кімнаті прозвучали ці несподівані і незвичні слова.

Далі дістали валізу, струснули з неї пилюку. Колись такі валізи Юрко бачив на малюнку в старому дореволюційному журналі «Нива». У валізі лежали тугі пачки іноземних грошей. Юрко хотів прочитати написи на хрустких купюрах, але вони були зроблені невідомою йому мовою. Володя взяв срібний кортик, покрутив його в руках:

— Візьмемо?

— Нічого не будемо брати, — рішуче мовив Юрко.

— Чому? І цукерок не будемо брати?

— Нічого не візьмемо, — повторив Юрко. — Треба почекати, поки ці німці, що отаборилися в палаці, виїдуть з села. Попадемося з шоколадом або цукерками, і накинуть на шию зашморг. Можуть фашисти виявити пропажу, і на кого в першу чергу впаде підозра? На тих, хто носив вантажі, бачив, де що лежить. Проведуть обшук. І що буде, коли знайдуть в нас хоча би одну цукерку? Треба бути дуже обережним та завбачливим. Забув ти пістолет на підвіконні, а через «таку дрібничку» могли й головами накласти. Тут би німці з усіх, хто носив вантажі, душу б витрясли.

— Я ж ненавмисне, — вибачливо озвався Володя. — Так уже вийшло по-дурному. Забув…

— Не можна нам нічого забувати, — роздумливо мовив Юрко, — ні мені, ні тобі! То правильно сказано, що підпільник, як і сапер, помиляється лише раз у житті.

— Як кому пощастить, — замислено відповів Володя, — Як кому на роду написано. Чому бувать — того не минувать.

— Неправда, — заперечив Юрко, — від людини тут багато чого залежить. Казав мій тато, що кожна людина коваль свого щастя.

Хлопці вирішили покуняти до ранку, а як настане день, вибратися з підземелля й піти додому. Блукати в селі в комендантську годину дуже небезпечно.

У кімнаті Червоної красуні було холоднувато. Від кам'яної стіни тягло вільгістю.

— Тихо як, — Володя сонно щулився, — і холодно. — Скоро й дрижаки почнуть бити. Поснемо й застудимося в цьому кам'яному льоху.

Володя підвівся з дивана, пішов до квадратної кімнати і приніс тюк з есесівськими шинелями. Він розпоров його кортиком і кинув на диван дві шинелі. Потім дістав ще одну, натягнув її на себе і, високо піднімаючи ноги, як той гусак, пройшовся по кімнаті, зупинився перед Юрком, презирливо закопилив губу:

— Шнель! — вигукнув він. — О гросе швайн! Сакрамент! Доннер ветер!

— Гаси лампу, — несхвально відгукнувся на Володину витівку Юрко, зручніше вмощуючись на дивані та вкриваючись шинеллю, — бо пора спати.

Володя засвітив свічку, став на стілець, погасив лампу, і пішов до дивана. Дмухнув на свічку — і хлопців огорнула суцільна темрява.

Незчулися, як поснули. Першим прокинувся Юрко і спершу ніяк не міг збагнути, де він, чому навколо така темінь і ніде не сіріє хоча би одна шибка. Хлопець почав мацати навколо себе, натрапив на Вовчину голову — і все враз пригадалося. Це ж вони в підземеллі, в кімнаті Червоної красуні!.. Скільки ж вони отак проспали! Мабуть, надворі вже день, люди про обід думають, а вони ніяк не виспляться…

Юрко поторсав Вовку за плече:

— Вставай!.. Чуєш! Додому треба поспішати, там вже не знають, що й думати, де ми.

Володя сів, позіхнув, відповів незадоволено:

— Чого квапишся, ще б трохи подрімати…

— Дома будемо дрімати. Запалюй свічку і будемо виходити.

Володя знову голосно позіхнув, підвівся з дивана, пошарив рукою по столі, шукаючи сірники. Пальці натикнулися на пачку з печивом, на цукерки, шоколад, а сірників не було. Вовка ще й ще раз перемацував усе на столі, а сірники наче випарувалися. Про це йому не хотілося казати товаришеві. Але врешті не витримав, сказав перелякано:

— Юрку, нема сірників!

— Як це нема? — сполошився той.

— Нема, — голос у Вовки тремтів, — отут я їх на стіл поклав, як лягав спати, а тепер ніяк не можу знайти. Увесь стіл вимацав, а пачки немає. Може, на підлогу впала…

Володя став на коліна і почав обмацувати підлогу навколо столу. Сірників ніде не було. Хлопці потерпали від страху. Без сірників їм ніколи не вибратися з кам'яного мішка, в такій темряві не знайдеш блискіток.

— Куди ж ти їх засунув? — стривожено допитувався Юрко. — І що ж нам тепер робити? І все через твою неуважність. Тепер ми як ті миші в пастці.

— Пішли навпомацки, — несміливо запропонував Володя, — спробуємо в темноті знайти блискітки і відкрити вихід у каменоломні.

— Нічого ми не відкриємо, — сердито буркнув Юрко. — Це все одно, що знайти голку в копиці сіна.

— І все-таки спробуємо, — винувато просив Вовка, — а то ось тільки від спраги можна дуба дати…

Юрко встав з дивана і, тримаючись рукою за стіну, почав пробиратися до виходу. Широкий кам'яний коридор ніби повужчав, ноги спотикались на рівній підлозі. Кам'яній стіні, здавалось, не буде кінця. І раптом наткнулися на ящики з автоматами. Тільки тепер збагнули, що пішли в протилежний бік.

— Куди ж ми пішли!.. — розгублено прошепотів Юрко. — Повертай назад…

І вже цілком зорієнтувавшись, рушили до виходу з каменоломні. Десь тут на гранітному блоці, вмонтованому в стіну виробки, повинні бути мідні блискітки. Юркові здається, що він майже бачить їх.

Він поволі шарить руками по холодній шорсткій стіні але кругом тільки суцільний камінь. Вже аж пучки боліли аж піт виступив на тілі, а блискіток знайти не міг. «Тепер кінець, — холодним вужем заповзла в душу думка, — ніяка сила не допоможе вирватися на волю…» Хіба що випадок, але мало надії на таке чудо, що хтось свій навідається у підземелля. Загинуть вони з Вовкою страшною і безглуздою смертю… Уже й зараз страшенно хочеться пити, в горлі пересохло, в грудях ніби вогнем палить. А що буде через два-три дні?.. І все через безпечність і недбальство!.. Сам же вчора повчав Вовку, що треба бути обережним і завбачливим, а навіть сірників не захопив… І взагалі до кінця не обміркував, чим усе це може скінчитися. А вже ж була наука, коли в них з батьком погас тут ліхтар. А Юрко тоді ще ляду хотів закрити. Добре, що тато і ляди не дозволив закрити, і сірники в кишені припас…