Таємниця Зоряної кімнати

— Правильно, — підхопився з місця Віктор Базик, — треба приглядатися. А то є різні типи. Позавчора я зустрів Тимофія Шлапака, він ніс заяву в поліцію, клянеться вірою й правдою служити великому фюреру Адольфу Гітлеру.

— Вигадуєш! — не повірив Гончар.

— Чого мені вигадувати, — стенув плечима Віктор, — я сам бачив Шлапака і його заяву. Так що не додумайся, Іване, залучити до нашої підпільної групи Тимофія Шлапака…

У хатині знову запанувала мовчанка. Радості мало. Славко відмовився дати клятву на вірність, а Тимофій Шлапак клянеться вірою й правдою служити Адольфу Гітлеру.

— Чого голови похнюпили? — озвалася Люда Щербань. — Хіба ви не знаєте, хто такий Тимофій Шлапак? Ледар, хуліган, неук! Тепер став підлим зрадником! А нам треба робити своє. Мусимо виконати наказ Миколи Павловича. Зброя партизанам дуже потрібна. Наступної неділі підемо в ліс, оглянемо місце недавніх боїв. Тільки давайте виберемо командира нашої підпільної групи. Я пропоную Івана Гончара. Чому? Тут зібралося вісім учнів нашого класу. Іван — наш піонервожатий. Він нам давав рекомендації до комсомолу. Ми його знаємо, ми йому віримо, і він найстарший віком за нас усіх.

— Правильно! — підтримав Люду Вовка. — Івана командиром! Він і на фронті трохи побув, і з Миколою Павловичем зустрічався.

Командиром підпільної комсомольсько-молодіжної групи одноголосно обрали Івана Гончара.

Тут же почали домовлятися, як краще провести збирання зброї, де й коли зустрітися, куди, в яке урочище піти в першу чергу.

— Недавно ми ходили з Вадимом Грищенком у ліс, — почав розповідати Валерій Зазірний, — там чимало зброї лишилося. Ми приховали десятків три гвинтівок і двадцять дві цинки з патронами.

Андрій Ремез не втримався, перебив Валерія.

— Що ті цинки? — запально вигукнув він. — От ми з Павлом Путятою натрапили в Умирівському лісі на п'ять вантажних автомашин із зброєю. Там і гвинтівки, і патрони, й гранати. А водії постріляні.

— Я теж ходив у ліс, — втрутився в розмову Віктор Базик, — і знайшов у траншеї станковий кулемет. Так я його сховав у напівзаваленому окопі, думаю, пригодиться. Знайшов я в тому окопі і три гвинтівки… А біля Льольчиного озера лишилися підбиті танки. Тільки я побоявся до них підходити, бо там починається мінне поле. На березі озера багато всякого добра лишилося, чимало непошкоджених бліндажів, є й гармати…

— Хто тобі сказав? — запитав Гончар.

— Сам бачив, — пояснив Базик. — Позавчора я на човні плавав по озеру, підпливав до самого берега, а вийти не осмілився. Там, кажуть, міна на міні.

Домовилися зранку наступної неділі зібратися в Кривому яру і піти в Умирівський ліс збирати боєприпаси. Заодно вирішили оглянути й віддалене Серафимове урочище. Там теж були важкі бої.

Коли вирішили всі питання, Андрій запросив друзів до хати відзначити день народження. На столі стояла смажена риба, вареники, квашена капуста, солоні огірки, сулія наливки. Андрієва мама, ще молода, вродлива жінка, з пишною зачіскою, запросила всіх до столу:

— Сідайте та відзначимо день народження Андрійка! Як добре, що ви прийшли до свого товариша.

Коли, повсідавшись за столом, випили по келиху тернівки, поїли, Андрій дістав з полиці патефон, завів його, поставив платівку, оголосив:

— Моя улюблена пісня!

У хаті залунала знайома всім пісня «Три танкісти». Недавно в селі демонструвався кінофільм «Трактористи». Після того ця пісня залунала в школі, сільському клубі, в багатьох хатах, її часто співали по радіо. З якоюсь особливою силою вона залунала зараз в селі, окупованому фашистами. Пісня наснажувала, кликала до бою, вселяла впевненість в остаточній перемозі над ворогом.

Потім Андрій поставив платівку з піснею про матроса Залізняка, тачанку і Катюшу. Довго як зачаровані слухали задушевні пісні і уявою переносилися в недалеке минуле, в якому не було ні війни, ні фашистів.

Коли вже почало сутеніти і треба було розходитися, Іван Гончар збентежено звернувся до присутніх:

— Зачекайте, товариші, створили ми підпільну групу, а як назвати нашу організацію, забули. Думаю, що ми будемо розповсюджувати листівки, а як їх підписувати, від імені кого?

— Давайте назвемо нашу групу, — запропонував Віктор Базик, — «Молоді месники».

— Ні, — не погодилася Надя Цимбал, — не годиться така назва. Тут ми зразу даємо ниточку гестапівцям — шукайте підпільників серед молодих, а їх у селі не так і багато.

— І то правда! — погодився Андрій Ремез. — Краще назвати нашу підпільну групу «За Батьківщину!», бо за рідну землю піднімаються на бій з ворогом всі — і дорослі і юні, малі і старі.

Розходилися по двоє, щоб не привертати до себе зайвої уваги.