Долина Єдиної Дороги
- Автор: Микітчак Тарас Ігорович
- Год: 2008
- Язык: украинский
- ISBN: 978-966-1535-00-7
- Жанр: Эпическое фэнтези
Электронная книга - «Долина Єдиної Дороги». Краткое содержание книги:
Перша книга нового світу, в якому кожен читач знайде своє місце.
— Я й не думала, що можу мати таку гарну невістку, — сказала Зілена вголос, але відразу ж відчула, що кривить душею. Після того, як уся долина дізналася, що Морфід звабив Руту, ця дівчина навряд чи була б бажаною в болітниковому домі.
— Усі від неї відвернулися. Подруги перестали розмовляти… Не зі зла. Вони просто почувалися чужими з нею й не знали вже, про що можна говорити з моєю донею. Батько спочатку навіть думав, що ми незабаром матимемо такого високого й незвичайного зятя, і зрозумів правду надто пізно. Так само, як і я…
— Вона повернеться. Повернеться і Чисторос. Рута мені завжди подобалася. Я поговорю з сином. Ми приймемо її в наш дім, — пересилюючи себе, спробувала заспокоїти гостю Зілена.
— Ти так говориш, бо знаєш, що Рута не повернеться, а ніхто в долині зараз не подасться на її пошуки.
Пролунав короткий стук у двері й до хати увійшов Ліводверник. Старий теж змінився за останній час. Зморшки на його обличчі стали глибшими й густішими, а постать ще більше зігнулася. Ніякі трави не можуть відвернути старість, і жодні — вилікувати горе власного народу.
Ліводверник підійшов до жінок, поклав їм руки на плечі.
— Чого сумуєте, красуні мої?
— Рута зникла, — коротко відповіла Болітничка.
— Я її бачив, — старий взяв зі столу горня з м’ятним чаєм й осушив його кількома ковтками.
Від його слів Хвоя підстрибнула, як ужалена, й схопила його за руку.
— Чоловіче, скажи де? Куди вона йшла?
— Вчора я збирав трави на північ від Пічкурика й бачив, як Рута йшла по Єдиній Дорозі геть від долини. Я подумав, що й вона подалася на збори ковили й полину, тому не перепинив її. Тепер розумію, що вчинив велику дурницю.
— Треба за нею піти слідом! — вигукнула в запалі Травничка, але відразу опустила очі. — Але навряд, чи ми знайдемо її.
— Знайти можна тих, хто хоче, щоб їх шукали, — пробурмотів Ліводверник, всідаючись на лаві. — Ми можемо вислати людей на північ, але далеко вони не підуть. У всіх склалося враження, що навколо нашої долини живуть різні потвори. Може, це і правда.
— А що ти скажеш про наше теперішнє життя? Як нам правильно вчинити? Так, як мій чоловік? — запитала Зілена. — Чи так, як ті, хто приймає лестощі й пекельний кусат від солдатів?
— Ні так, ні так. З будь-яким злом можна боротися, треба лише знати як. Доки ми цього не знаємо, слід вичікувати. Я маю велику надію на загін, що повернеться з гір. Вони повинні принести нам якусь Правду, якої ми не знаємо тут і без якої всі наші зусилля будуть марними.
— Дай Боже, — одночасно прошепотіли жінки. Зілена налила всім старого доброго верескляку й вони ще довго сиділи й розмовляли про життя в долині.
48
Коли Репинга примчав до будиночка, в якому лежав Стерт, той уже почав час від часу поринати в небуття. Лише дика воля до життя ще тримала душу в зраненій оболонці. Військовий лікар витягнув три стріли з могутнього тіла й обробив рани кусатом і протизапальними травами. У Середнє Доріжнє вже послали кінних воїнів за Арнікою, та всі розуміли, що це дарма. Стертові вже не жити.
— Привіт, друже! — Репинга сів на ліжко біля нерухомого воїна. — Бачу, тебе трохи мухи пожалили, — усміхнувся він.
Стерт спробував усміхнутись у відповідь. Його обличчя викривилося й очі збіглися у дві щілини.
— Репинга, Репинга, — тихо промовив поранений. — Я йду за воїнами, що несуть свою зброю до пекельного престолу. Не думав, що помру отак, у ліжку.
— Що ти верзеш?! Яка смерть? Ти ще не раз поведеш нас у бій.
— Не в цьому світі.
— Невже доріжани дали вам такий відпір?
— Не тільки вони. Коли ми їх догнали, з трави раптово з’явилися десятки лучників, і багато наших воїнів впали від їхніх стріл. Це було дуже несподівано. Потім ми билися, але ситуація була несприятлива для нас. Цих лісовиків було дуже багато й стріляли вони надто влучно.
— Демони? З ними були лісові демони?
— Ні. Це якесь лісове плем’я, схоже на дібровників, з якими ми мали справу біля Зелених гір. Але багато ворогів ми таки поклали на тій лісовій галявині.
— Чому ви не відступили?
— Пізно було відступати. А коли ми все-таки відійшли в ліс, ці лучники погналися за нами й перестріляли усіх. Я ледве вирвався з тих хащів.
— Нічого. Коли прийдуть наші, ми очистимо ліси від різного непотребу.
— Передай Антіо, що я залишався вірним справі нашого клану до кінця, — Стерт заплющив очі й ніби заснув. Але сон його був безконечним, і досі жоден смертний у цьому світі не повертався до світла дня з такого сну.
49
Земля угорі диміла, й чорні клуби застилали хмари. Те, що знизу здавалося тонким віхтем, перетворилося на суцільну стіну диму. Холод відступив. Морфід був спокійним, як завжди, хоча всі інші, навіть Шіта й Тайбе, нервували. Всі розуміли, що зараз вони повинні вийти на вершину, і це буде останнім пунктом їхньої мандрівки. Одне з двох: або ніякої оселі Правди вони не знайдуть і їх чекає важка й безславна дорога назад, або перед ними відкриється щось сокровенне й неймовірне за своєю силою й важливістю. Невелика купка втомлених, обдертих доріжан і людей переводили подих перед останнім ривком угору. За ними простиралися безконечні схили гори, які ховались у суцільному покривалі сріблястих хмар унизу. Здавалося, вони стоять на острові посеред кучерявого білого моря, й важко було уявити, що внизу, під покривалом хмар, ховаються інші гірські хребти, долини, ріки й ліси. Тут був інший світ, піднесений і фантастичний світ, який наче відокремлювався від усієї землі своєю нереальністю. У синьому-синьому небі, яке буває лише в горах, розчесаними рядами простягнулись скупі перисті хмарки, від яких рябіло в очах і віяло бездонним холодом небес.
— Ми прийшли, — прошепотів Морфід і заплющив очі. Його красиве обличчя покинули будь-які емоції, він стояв, наче бездоганна скульптура, якій чужі всі життєві переживання. Довге чорне волосся заземельця розвівав вітер, меч завмер у правиці, однією ногою чоловік стояв на пласкому овальному камені. Здавалося, він переміг цю гору й тепер єднається своєю свідомістю з цією перемогою. Враз Морфід помахом голови відігнав заціпеніння й швидким кроком рушив вгору. — Тепер усе залежить тільки від нас!
І від його слів зник страх, зникла невпевненість і втома — вони прийшли до мети й повинні бути вартими тієї місії, яку на них поклали їхні народи. Вони йшли по щастя для себе й для інших. І ні совість, ні хвилювання — ніщо не мало заважати їм.
Останні гострі шпилі, що чорною короною оточували вершину, розступились і загін опинився у великому кратері, що врізався в лоно гори. Те, що вони побачили, було настільки несподіваним, що усі довго стояли й просто дивилися, намагаючись повірити в те, що бачили їхні очі.
Перед ними кипіло вогняне озеро. Червона магма мінилась спалахами білих тріщин, час від часу з її нутра виривалися велетенські бульбашки й розлітались феєрверком червоних краплин, — палаюче око гори, яке дивилось на небо чорною зіницею острова з прекрасним палацом. До острова від краю кратера було метрів сто. Він підносився неприступною скелею над червоним озером магми. З того боку, де зупинився загін, від берега піднімався стрілою кам’яний міст, вигнутою дугою перетинав озеро і впирався в острів. Але найдивовижнішим у цьому ансамблі був сам палац. Його сірі мури підносилися над гірськими шпилями навколо, вражаючи своєю непохитністю й могутністю. Над краєм оборонних стін наче висіла в повітрі тонка вежа, увінчана короною десь під перистими хмарами. Від її середини закручувались униз, перепліталися численні арки, підтримуючи цю прекрасну споруду. Незважаючи на свою міцність, вежа наче витала в небесах. Тільки тут могла жити Правда!
— Ми прийшли! — знову ледь чутно промовив Морфід, але радості в його голосі не було. Швидше, якесь занепокоєння.
Поки люди й доріжани роздивлялися фантастичну споруду, на кам’яному мості з’явилися ряди білих фігур. Вони швидко наближалися, і ось перші вари зійшли на берег, зупинившись за кілька метрів від загону. Між ними виділявся на голову вищий за інших вар у сніжно-білому шоломі й плащі з димчастої шкури якоїсь велетенської кішки. Він стояв попереду своїх воїнів, з тривогою розглядаючи вторженців. Нарешті Високий заговорив хриплим сильним голосом: