Волонтер

Через півкілометра розвідники мали дістатися позиції для засідки. Та поки що вони йшли по самому дні глибокого байраку. «Не дай Боже ті хлопаки дісталися сюди першими!» — знов дурні думки пхалися в лейтенантову голову. Навколишній ліс дихав дивовижним спокоєм, але досвідчений старший лейтенант розумів, що ось так дихає сама смерть.

Коли до місця розташування залишилося близько двохсот метрів, Байдак підняв руку. Вишколені розвідники завмерли. Щось небезпечне відчув старший лейтенант у повітрі, у цьому навколишньому спокої…

Сержант Шевченко зупинився біля лейтенанта.

— Передових зачекаємо, — тихо відповів Байдак, не дивлячись у його бік. Шевченко зняв з плеча автомат і озирнувся навкруги.

Минуло кілька хвилин. Раптово піднявся вітер і повалив густий сніг із гілок. Лейтенант, стримуючи подих, напружено вдивлявся в білий туман попереду. Нарешті він побачив дві білі постаті, які йшли в їх бік, каптури маскхалатів закривали їх обличчя.

— О, наші! — радісно вигукнув Шевченко, закинув ППШ за спину й пішов їм назустріч.

Лейтенант хотів його зупинити, але не встиг. Він побачив, як сержант підійшов до першого, як тіпнувся, намагаючись зірвати автомат, як у світлі такого яскравого зимового сонця зблиснув ніж у руці «розвідника».

— До бою! — загорлав Байдак, перехоплюючи автомат. Сержант зі здивованим виразом обличчя повільно сідав на сніг, на його маскхалаті повільно розпливалася червона пляма.

Лейтенант побачив, як навколо нього, збиваючи фонтанчики снігу, почали робити свої фатальні креслення кулеметні черги. Він стрибнув, щоб вирватися із цього погибельного рисунку. Позаду нього, мов ляльки в якомусь пекельному театрі, валилися цвіт і краса полкової розвідки, і на їх маскхалатах невидимий, але напрочуд здібний майстер гаптував червоні стрічки. Байдак підхопився і, випустивши навмання кілька черг, кинувся до невеличкого потічка, що тік між схилами гір. Чоботи його пробили тонку кригу й він побіг, грузнучи в потічку, угору, на ходу відстрілюючись від білих постатей, які, немов примари, виникали позаду. Потім він оступився й покотився кудись униз. Зрештою, у горах так інколи буває — тобі здається, що дерешся вгору, а виявляється, ти сходиш до її підніжжя. Щось біле з чорною зброєю в руках метнулося йому навперейми. Вони зчепилися й покотилися донизу вже разом. Автомат лейтенанта залишився позаду, загрузнувши в снігу. Супротивник Івана, невпинно лаючись відбірними вологодськими матюками, вже тримав лейтенанта за горлянку. Байдак захрипів, він механічно вихопив фінку, руків’я якої звично стирчало з-за халяви і пхнув лезом у бік ворога. Сталевий хват на горлянці послабшав, і старший лейтенант, ледь вивернувшись з-під здоровенного тіла, сів на коліно й кілька разів, тяжко хекаючи, увігнав лезо в білу спину. Байдак відчував себе геть сп’янілим За ці роки його рятувало тільки одне — стан хмільної озвірілості, який находив на нього у хвилини найбільшої небезпеки. Тоді всі почуття вкрай загострювалися, а тіло переповнювала первісна й нестримна сила. Треба було тікати далі, але лейтенант на мить зупинився. Йому вистачило кількох секунд, щоб перевернути вбитого й розідрати маскхалат. Під білим камуфляжем він побачив загальновійськову гімнастерку. Позаду лейтенант почув вигуки. Він скочив, підхопив автомат убитого й побіг далі. Єдине, на що він сподівався, так це на хуртовину, що все більше й більше перетворювала світ навколо на суцільний білий вихор…