Волонтер

Сонце повільно сідало, і все навколо було просякнуте його м’яким вересневим теплом. Здавалося, що теплом дихає і просмолений брезент, яким був застелений дах, і сама комора, і будинок, і подвір’я, і всі сусідні хати, і все село, і взагалі весь світ. Дім, у якому ми жили, розташовувався на краю села — за ним починалися довгі городи, далі зеленів комиш і блимало дзеркало ріки, що крутилася між чагарниками. Сухий і лагідний вітерець ніжно торкався мого обличчя. Я із насолодою розправив плечі й подивився на вулицю. Там мене очікувало ще одне надзвичайно приємне видовище — провулком гордовито йшла дуже красива молода жінка. Це був класичний наддніпрянський тип української красуні, який зустрічається зараз усе рідше і рідше, — із ніжними рисами обличчя, у яких так дивно поєднується селянська природна краса й успадкована від предків-козаків витонченість. Жінка була гарно одягнута і тримала в руках букет квітів. Сонце кидало свої останні промені на світле волосся, забарвлюючи його в тяжкий мідний колір… «Що, друже, замилувався?» — несподівано почув я за спиною голос Степановича. Я мовчки кивнув головою. Так ми і простояли з ним на дасі, аж поки струнка фігура не зникла за поворотом. «Учителька — нещодавно розлучилася», — сказав Степанович, для якого таємниць у світі не існувало, і хвацько провів долонею по вусах. «Отож!» — відповів я і спробував відсунути вбік поламане полотно…

Увесь наступний день Степанович ходив глибоко замислений, кудись зник увечері на півгодини, а вранці майже урочисто повідомив, що поки я спав, він дізнався, що вчительці край необхідно допомогти по господарству, і саме ми можемо зробити всю необхідну роботу. Я відразу зрозумів, що мій щирий приятель Степанович вирішив якось зарадити моїй самотності, але сперечатися з ним не став, тим більше, що через день ми збиралися вже вирушати назад — моя відпустка закінчувалася. Під вечір, коли сонце загойдалося над обрієм, пішли в гості до прекрасної вчительки. Жила вона на іншому краєчку села, і для того щоб дійти до її хати, нам довелося зробити добрячий гак через городи. Я не дуже звертав увагу на звивисті стежки, заглиблений у роздуми про обставини свого «ходіння в народ». Зустріла вчителька — припустимо, її звали Тетяна — нас досить привітно. Далі зробили абсолютно нікчемну столярну роботу, але після її виконання були гостинно запрошені до столу, який більше нагадував виставку народної кулінарії в усіх її варіаціях. Ми для виду почали запевняти вчительку, що нам час уже додому, але, зрозуміло, довго не опиралися. Після першої чарки, принесеного Степановичем «коньяку», розмова пішла собі досить вільно, а після третьої я взагалі відчув у своєму серці глибоку приязнь до нашої чарівної господині. Але не встигли ми допити пляшку, як Степанович похапцем витяг другу, поставив її на стіл і поспіхом почав збиратися, повідомивши нам, що йому терміново треба йти годувати свиней. Я теж підвівся, але Степанович запевнив, що впорається сам, а я вже доберуся пізніше, бо він піде коротким шляхом, а мені треба буде пиляти обхідною дорогою через півсела. Я не став заперечувати, і через хвилину Степанович зник у темряві. Почувався досить непогано — повний стіл, розумна красуня, вечір надворі, зіроньки сяють і так далі… Коротко кажучи, Тетяна і справді виявилася досить цікавою співрозмовницею, і я почувався з нею спокійно й затишно. Від її очей та слів віяло добрим і лагідним теплом, а побілені стіни хатини із рушниками, іконами і старими фотографіями відновлювали в моїй душі солодке відчуття віднайденого хуторянського раю, відчуття, властиве кожному українцю. Коротко кажучи, через мить зрозумів, що хочу перебувати в цьому вечорі і з цією жінкою вічність… Але, пам’ятаючи про пуританські звичаї нашого вітчизняного села, я вирішив не затримуватися для першої зустрічі надовго і приблизно опівночі через силу розпрощався із господинею, домовився про обов’язкову зустріч наступного дня й вирушив у зворотну дорогу.