Волонтер
- Автор: Белый Дмитрий
- Год: 2013
- Язык: украинский
- Год: КД «Проспект-Прес»
- ISBN: 978-966-8899-10-7
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Волонтер». Краткое содержание книги:
Все це представлено у новій збірці творів відомого українського письменника Дмитра Білого. Роман «Чорне крило» переносить читача у таємничий вир східної містики, із якою герої зіткнулися, потрапивши у буревій громадянської війни, і яка зловісно відбилася на долях уже наших сучасників. Перша частина роману «Поцілунок відьми» розпочинає дивовижну історію кохання, сповнену пристрасті, таємниць і відкриття загадкового світу відьомських чар. Історико-містична повість «Вершниці Власти» відсилає читача у прадавні часи, коли в українських степах точилася боротьба останніх воїтельок — амазонок за збереження своїх таємничих містичних ритуалів. Повість «Волонтер» розповідає про долю юнака, який, потрапивши на Балканську війну в 90-х роках минулого сторіччя, опинився віч-на-віч із незбагненною і демонічною легендою, сповненою кохання і смертельної небезпеки.
Всі твори розраховані на широке коло читачів.
— Любий, у мене залишився ключ від твоєї квартири, — ніяково промовила вона і знов замовкла, очікуючи на мою реакцію.
— Двері зачини, будь ласка, — єдине, що я спромігся сказати.
Марина прикрила двері й посміхнулася своєю найбільш небезпечною чарівною посмішкою, від якої жодне чоловіче серце не могло не розтанути.
— Милий, я так скучила за тобою, вибач, я зрозуміла, що у мене тільки ти, я так кохаю тебе, — з цими словами Марина простягнула руки й обійняла мене. Я спробував відвести їх, але вона вже повисла на мені й гаряче заговорила, цілуючи мене в обличчя:
— Вибач, вибач мені, це була дурна дитяча помста, але ти, ти все для мене, ми створені один для одного, я кохаю тебе, я хочу тебе.
Так, коли вона хотіла чогось добитися, вона завжди добивалася, але зараз ця чарівниця обрала не найкращий час. Мені знов згадалася ще одна цитата (здається, я взагалі розучився мислити без посилань): «Жінка як тінь — коли ти доганяєш її, вона від тебе тікає, коли ти тікаєш від неї — вона женеться за тобою».
Приблизно це я і промимрив, кволо намагаючись звільнитися від палких обіймів Марини.
— Ти не можеш так, ти завжди чинив правильно, ти можеш все зрозуміти, ти єдиний, хто мене розумів, — відразу перейшла в контрнаступ Марина. Тут сталося те, чому я намагався запобігти, вириваючись із усе тіснішого кола її рук. Її долоні намацали руків’я «магнуму», що стирчало у мене з-за пояса.
Марина відскочила і притиснулася спиною до дверей, на її обличчі з’явився вираз непідробного жаху:
— Ти хочеш мене вбити? — запитала вона. Урешті-решт це мене остаточно дістало.
— Аякже, — проричав я, намагаючись надати своєму голосу максимальну зловісність, — я збираюся тебе розстріляти гумовими кулями, потім розрізати пилкою, а потім розчинити у ванні з сірчаною кислотою.
— Як у фільмі про Нікіту? — машинально запитала вона, потім полегшено зітхнула. — Не лякай мене, любий, я і так, коли йшла до тебе, перелякалася.
— Що трапилося? — насторожився я.
— Та там, біля твого будинку, за рогом, стоїть якась дивна машина з вимкнутими фарами.
Так, справа набирала нових обертів — Марина стала ще однією фігурою цієї гри.
На своє щастя, Марина поки що цього не розуміла. Вона торкнулася моєї руки і, зазирнувши мені у вічі, запитала:
— Так ти вибачив мені?
Я мовчав, міркуючи над можливим подальшим розвитком подій. Поглянув на Марину — коротка спідничка, блузка з відвертим декольте, черевички на високих підборах. «Звідки ж ти на мою голову впала!» — у відчаї подумав я. Але вже треба було грати, враховуючи й цю нову діючу фігуру.
— Так, перевдягайся! — наказав я.
— Ти хотів сказати — роздягайся, — спробувала перейти на звичний грайливий тон Марина.
— Роби, що я кажу, — одягай джинси, кросівки, сорочку! Зараз ми звідси забираємося.
— Відпочивати?
— Так!
Марина радісно шугнула в кімнату.
Я обережно підійшов до вікна — подвір’я біля під’їзду було геть порожнє. Місяць яскраво освітлював високі тополі і старі обвалища, що вже починалися за дорогою навпроти.
Я сів на табурет біля дверей і перевірив шнурки на своїх кросівках.
— Скоро ти там? — крикнув я до кімнати, де продовжувала копирсатися Марина.
— Зараз, любий, — з-за дверей висунулася напівгола Марина, — почекай хвилину.
Розрахунок мій був простий: вийти з Мариною на вулицю, сісти на таксі, а там десь по дорозі вискочити серед будинків.
Але в мої плани знову втрутилися нові обставини. І, як завжди, ці обставини розпочалися з нового дзвінка у двері…
9
Схованка в лісі
— Не відчиняй! — почув я розпачливий вигук Марини. — Це він!
— Хто — він? — трохи приречено запитав я.
— Владік! — перелякано відповіла вона.
Тим часом у двері продовжували нахабно дзвонити, час від часу додаючи удари ногами.
З мене було досить. Я відчинив двері — здоровенний голомозий амбал постав переді мною, немов чудовисько з темряви. Амбал, не звертаючи на мене уваги, ввалився до кімнати.
— Де Марина? — грізно запитав він.
— А ти хто такий? — утомлено запитав я.
— Слухай, мужик, у мене часу немає з тобою тюльку травити, де ця чувирла? Я ж бачу, що її туфлі в тебе стоять.
— Слухай, приятелю, ти все ж у чужій квартирі, може спробуєш бути більш увічливим? — у глибині душі я сподівався, що зараз Марина кинеться йому на шию, і я нарешті залишуся знов один.