Сповідь відьом. Тінь ночі

— Значить, ти — хтось на кшталт Джеймса Бонда Єлизаветинської доби? Але ж… — я замовкла і перелякано зиркнула на Марлоу. Він невдовзі мав загинути, так і не доживши до тридцяти років, у різанині, що спалахнула у Дептфорді, і цей злочин будуть пов’язувати з його шпигунським ремеслом.

— Який Джеймс Бонд? Отой капелюшник біля коледжу Святого Дунстана, відомий своєю майстерністю? — хихикнув Джордж. — І чому це ви подумали, господине Ройдон, що Метью — капелюшник?

— Та ні, Джордже, йдеться зовсім не про того Джеймса Бонда, — відказав Метью, і досі сидячи навпочіпки біля мене і спостерігаючи за моїми реакціями. — Краще б тобі про все це не знати, — сказав він мені.

— Яка фігня! — Я не знала й не бажала знати, чи ця лайка уже була у вжитку в Єлизаветинській Англії. — Я заслуговую на те, щоб почути правду.

— Може, воно й так, господине Ройдон, але якщо ви дійсно кохаєте його, то краще не наполягати на поясненні, — відповів Марлоу. — Метью більше не здатен відрізнити правду від неправди. Саме тому він для її величності є справжнісіньким скарбом.

— Ми прибули сюди, щоб знайти тобі наставницю, — нагадав Метью, прикипівши до мене поглядом. — Та обставина, що я одночасно є і членом Конгрегації, і агентом королеви, убезпечить тебе від лиха. І нічого не трапиться в країні, про що я не знав би.

— Для того, хто заявляє, що знає все, ти, на щастя, і близько не знаєш, що я уже багато днів передчувала, що в цьому домі щось має трапитися. Надто багато пошти надходило. І ви з Волтером часто сперечалися.

— Ти бачиш лишень те, що я хочу, аби ти бачила. І не більше. — Навіть попри те, що після нашого прибуття до Старої Хижки схильність Метью повелівати зросла в геометричній прогресії, я від подиву рота роззявила.

— Та як ти смієш! — повільно мовила я. Метью знав, що все моє життя мене оточували таємниці. І я також заплатила за них високу ціну. Я підвелася.

— Сядь! — кинув він крізь зуби. — Будь ласка. — І з цими словами схопив мене за руку.

Найкращий товариш Метью, Геміш Осборн, застерігав мене, що в минулому Метью буде іншою людиною. А як же інакше, коли довколишній світ був таким не схожим на світ двадцять першого сторіччя? Тут вважалося, що жінка має беззастережно приймати все, що скаже їй чоловік. У товаристві давніх друзів Метью було легше зісковзнути до старих звичок та способу мислення.

— Тільки якщо ти даси відповідь на моє запитання. Я хочу знати ім’я людини, якій ти надсилаєш звіти, і яким чином ти встряв у цю справу. — Я окинула поглядом його племінника та друзів, побоюючись, що мої питання зачепили сферу державних таємниць.

— Вони вже знають про Кіта й про мене, — сказав Метью, стежачи за моїм поглядом. Він на хвилю замовк, важко підбираючи слова. — Усе це почалося з Френсіса Волсінгема. — Я покинув Англію наприкінці правління Генріха. Певний час провів у Константинополі, потім подався до Кіпру, мандрував Іспанією, брав участь у битві під Лепанто і навіть започаткував друкарський бізнес в Антверпені, — пояснив Метью. — Це звичний життєвий шлях вера. Ми прагнемо якоїсь трагедії, шукаємо її, шукаємо можливості прослизнути до чийогось життя. Але все це мене не задовольняло, тому я повернувся додому. Франція перебувала на межі релігійної та громадянської війни. Коли живеш так довго, як я, то навчаєшся розпізнавати її ознаки. Один наставник-гугенот радо взяв мої гроші й утік до Женеви, де мав змогу ростити своїх двох доньок у безпечних умовах. Я перебрав особу його давно померлого кузена, переїхав до його будинку в Парижі і зажив під личиною Метью де ля Форе.