Нестерпна легкість буття
- Автор: Кундера Милан
- Год: 1994
- Язык: украинский
- Переводчик: Воліна Пасічна
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Нестерпна легкість буття». Краткое содержание книги:
Жінки, озброєні парасольками, були молоді й старі, але найвойовничішими були саме молоді. Тереза пригадала дні вторгнення. Дівчата в міні-спідницях носили національні прапори на палицях. Це був своєрідний сексуальний замах на солдат, приречених на кількарічний статевий аскетизм. Вони, мабуть, відчували себе в Празі, немов на планеті, вигаданій письменником-фантастом, планеті неймовірно елегантних жінок, які демонстративно виявляли свою зневагу, виступаючи на довгих красивих ногах, яких не бачили в цілій Росії останні п’ять чи шість століть.
Тереза зробила тоді багато знімків цих молодих жінок на тлі танків. Вона захоплювалась ними! А сьогодні ті самі жінки йшли назустріч їй, зухвалі й злі. Замість прапорів вони тримали парасольки, але тримали їх з такою ж погордою. Вони ладні були боротися проти чужої армії так само затято, як і проти парасольки, яка не хоче звільнити їм дорогу.
Вона дійшла до Староместської площі з суворим Тинським собором і барочними будівлями, розташованими неправильним чотирикутником. Стара ратуша чотирнадцятого сторіччя, яка колись займала один бік площі, вже двадцять сьомий рік стояла в руїнах. Варшава, Дрезден, Берлін, Колін, Будапешт були жахливо зруйновані останньою війною, але їхні жителі підняли їх із руїн, здебільшого старанно реконструювавши старі історичні квартали. Пражани почувалися неповноцінними, порівнюючи себе з жителями цих міст. Славнозвісна будівля, що її знищила в них війна, була Староместська ратуша. І вони вирішили залишити її на вічний спомин у руїнах, щоб якийсь поляк чи німець не зміг їм докорити, що вони мало страждали. Перед славетними руїнами, які мали на вічні часи звинуватити війну, з металевих жердин була споруджена трибуна на випадок маніфестацій, на які комуністична партія гнала вчора або пожене завтра жителів Праги.
Тереза дивилась на зруйновану ратушу, і раптом їй пригадалася мати: ота її протиприродна потреба виставляти напоказ свої руїни, хизуватися своєю бридотою, демонструвати своє горе, оголювати куксу ампутованої руки й примушувати ввесь світ дивитися на неї. Останнім часом усе їй нагадувало матір. Їй здається, що материн світ, з якого вона десять років тому вирвалася, повертається до неї і з усіх боків обступає її. І саме тому вранці вона розповіла про те, як мати під голосний сміх усієї сім’ї за обідом читала її інтимний щоденник. Коли приватна розмова за склянкою вина всенародно транслюється по радіо, хіба може це означати щось інше, крім того, що світ перетворився на концтабір?
Тереза послуговувалася цим словом мало не з дитинства, коли хотіла виразити, яким уявляється їй життя у її родині. Концентраційний табір — це світ, де люди постійно живуть поряд, і вдень, і вночі. Жорстокість і насилля лише другорядні і зовсім не обов’язкові його риси. Концентраційний табір — це повна ліквідація приватного життя. Прохазка, який не міг поговорити зі своїм приятелем за келихом вина в інтимній обстановці, жив (сам того не усвідомлюючи, і це була його фатальна помилка) в концтаборі. Тереза жила в концтаборі, коли мешкала у матері. Відтоді вона знає, що концентраційний табір — не щось виняткове, що викликає подив, а навпаки — це щось дане, основне, де людина народжується і звідки може вирватися лише з величезними зусиллями.
На трьох лавках, поставлених терасами, жінки сиділи так щільно, що торкалися одна одної. Поряд із Терезою пітніла дама років тридцяти з дуже гарним обличчям. Під плечима у неї звисали неймовірно великі перса, які похитувалися від найменшого поруху. Дама встала, й Тереза виявила, що й сідниці в неї подібні до двох велетенських торб і не мають ніякого відношення до обличчя.
Можливо, ця жінка частенько вистоює перед дзеркалом, дивиться на своє тіло й намагається крізь нього зазирнути в свою душу, як із дитинства до цього прагне Тереза: Колись вона також, мабуть, наївно думала, що зможе користуватися тілом, як вивіскою душі. Але яка б це мала бути потворна душа, якби була подібна до цього тіла, до цієї вішалки з чотирма торбами?
Тереза встала й пішла під душ. Потім вийшла надвір. І досі мрячило. Вона стояла на дерев’яному помості, внизу текла Влтава, кілька квадратних метрів якої були тут обнесені високою дерев’яною огорожею, що захищала жінок від очей міста. Вона подивилася вниз, і на річковому дзеркалі побачила обличчя жінки, про яку тільки-но думала.