Брамник
- Автор: Дяченко Марина та Сергій
- Серия: Блукачі #1
- Год: 2005
- Язык: украинский
- Год: Джерела М
- ISBN: 966-365-049-4
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Брамник». Краткое содержание книги:
А метри фантастичного жанру — на те й метри, щоб дати нам змогу за символікою образів з чарівного світу Фантазії розгледіти прості істини, які тисячі років рятують людину від розпачу й зневіри. Схибив одного разу — стережися, щоб не схибити вдруге; кохання не завжди приносить щастя, але від цього не слабшає; дружба й самовідданість, любов до людей і життя здатні перебороти навіть космічний жах вселенської катастрофи.
Такий він — світ Марини та Сергія Дяченків — дивовижний, сповнений незбагненних таємниць і фантастичних пригод, і разом з тим повний Любові, доброї, красивої магії. Ви будете зачаровані, шановний читачу, навіть не сумнівайтеся.
— Так, — відповів здивований Руал.
— Отак і в мене, — сказав Свен.
Якийсь час вони йшли мовчки. Поминули селище, яке засинало, і вийшли на широкий шлях, що губився вдалині. По всьому степу гриміли хори цикад.
— Ми в чомусь подібні, — порушив мовчанку Свен. — В чомусь родичі: обоє відрізняємося від інших двоногих… Може, ви й не помітили, Руале, що я не такий, як інші. Але я-бо відразу відчув це у вас… Ми обоє здатні на вчинки, які з першого погляду неможливо пояснити. От ви врятували собаку, а навіщо?
Руал знизав плечима:
— Терпіти не можу страт… І катів.
Вони знову замовкли. Нічний вітер розносив запахи сотень цілющих трав. Над головами подорожніх матовою дугою вигинався Чумацький шлях.
— А от ви мені допомогли, — сказав Руал. — А навіщо?
Свен розсміявся:
— Сам не знаю! Втім, мені було цікаво. Досі я нікого не рятував.
З-за обрію неквапно виповзав червоний, мов жар, місяць. Свена охоплювало дедалі більше натхнення, він посміювався сам до себе, раз у раз дружньо ляскав Руала по плечі, наспівував щось без слів і мелодії. Задерикувато світилися його зелені очі.
А місяць підіймався величезний, круглий, він змінював колір, наливався жовтим. Плями неправильної форми робили його схожим на байдуже, застигле обличчя. Свен майже пританцьовував:
— Ах, любий Руале! Що може бути краще, ніж іти ось так нічним, пустельним степом, видивлятися на місяць, дружньо теревенити? А ви чудовий співрозмовник, ви вмієте слухати… Нечасто зустрінеш аристократа духу, подібного до вас… Однак настав час розлучатися. Назавжди. Прощавайте, дорогий Руале.
Він зупинився посеред шляху. Ільмарранен здивовано озирнувся — ні будівлі, ні вогника. Свен дивився на нього, посміхаючись:
— Приємно було познайомитися, друже мій.
Він солодко позіхнув, і в світлі місяця, що раптом зблідло, Руал побачив хижі, нелюдські ікла, що стрімко подовжувалися.
Ільмарранен скрикнув і завмер, ніби цвяхом прибитий до шляху, не в змозі вичавити з себе ні звуку. Свен посміхнувся — палахкотіли зеленим вузькі очі, ікла відбивали місячне світло, як кістяні леза. Вивіреним сильним рухом комерсант відштовхнувся від землі, перекидаючись назад, перевернувся в повітрі, впав на чотири лапи — величезні, страшні знаряддя вбивства.
Вони стояли один проти одного — безпорадна, ослаблена жахом людина й страховисько-перевертень, кат за покликанням.
Верещали цикади.
За мить, яка Руалові здалася вічністю, вовкулака повільно розтяг вузькі чорні губи, з-під яких стирчали ікла, хльоснув себе по боці мускулястим хвостом, неквапно повернувся й пірнув у темряву.
Руал стояв на дорозі, не в змозі поворухнутися.
Лиховісна пригода з дівчиною Міреною прискорила наш від’їзд із міста Каратова. Ми знову ковтали дорожню куряву, ночували в тавернах і притулках.
Становище моє ставало дедалі незручнішим. Я цілком втратив право на будь-які особисті розмови: ні з ким не міг розмовляти без Лартового нагляду. Мені суворо заборонили самостійні прогулянки та знайомства. Легіар був знервований, нестриманий і час від часу виливав на мене своє роздратування. Якось він у темному готельному коридорі налетів на важкий рогатий вішак і в нападі люті миттю викинув його у вікно. Але невдовзі двом дужим хлопцям довелося тягти вішака назад, і вони, між іншим, ледве впоралися!
У трохи більших селищах ми зупинялися на день, на два, й тоді хазяїн замикав мене в номері вбогого готелю, повному тарганів, — саме замикав, позбавляючи можливості вийти самому чи впустити яку-небудь Мірену з проріканнями, що пузиряться на вустах. Начебто я винен був у божевіллі Орвіна, у всіх цих дурних жартах, історіях про «Третю Міфічну»! Як би там не було, подорож мене дедалі більше гнітила.
Нарешті ми прибули в місто Фалет, вдвічі більше й поважніше за Каратів. Але це місто мені сподобалося вдвічі менше. Знов цікаві задивлялися на нашу карету, а слуги в готелі штовхали один одного ліктями й шепотілися: «Чарівник, маг!» Увесь цей галас мене дратував, а не радував.
Перший вечір у готелі ознаменувався надзвичайною і неприємною подією. У полум’ї каміна зненацька з’явився Бальтазарр Ест.
Звісно, не він сам, а тільки обличчя його, жовчне та зле, відображене ніби у невидимому дзеркалі. Я з щипцями для каміна в руках, зойкнув і відскочив, а хазяїн перекинув важке крісло, в якому сидів.
— Це як же розуміти, Легіаре?! — без жодних передмов прогугнявив Ест із каміна. — Ви усвідомлюєте, що звільнення Маррана…
Ларт і не писнув, тільки вихопив у мене важкі щипці й люто тицьнув ними в палаючі поліна. Зображення Еста заколивалося і з неголосним шипінням розтануло.