Брамник

Свен знизав плечима, усім своїм виглядом виражаючи здивування з приводу настільки незначних і кумедних проблем:

— Вони, бачте, бояться вовкулаки… Їм начхати на спеку, на пилюку, на сонце, у них по одному дереву на селище і по одному колодязі на село, та й той пересох… Перевертень!

І Свен витяг із-за пазухи баклагу. Ільмарранен інстинктивно зробив ковток.

— Пийте, Руале, — радо запропонував Свен, простягаючи воду співрозмовнику.

Ільмарранен спробував відмовитися, але Свен вклав баклагу просто в руку, що її від підніс, протестуючи. Руал не встояв і притулився губами до горлечка. Гостра насолода від прохолодної свіжої води, що заструменіла в горлянку, на кілька секунд паралізувало його, притупила думки й підкорила волю. Заворожений щастям вгамування спраги, він мало не випив усе.

— Світле Небо, — пробурмотав він, повертаючи баклагу. — Я, здається, залишив надто мало…

Свен не розгнівався і не засмутився:

— Нічого… Мені вистачить.

І теж приклав баклагу до губів.

Пронизливий жіночий вереск почувся з протилежного боку халабуди і змусив його похлинутися. Дівчатка, які сиділи поруч, скочили, мов ужалені. Гамір торговища на мить притих, щоб наступної миті вибухнути подивом і тривогою.

— Пху на тебе… — сказали з-під сусіднього воза. — Що за чума так репетує?

Вереск змінило збуджене, перелякане голосіння:

— У сараї, у сараї! Ззаду хотів накинутися!

Люди витягали шиї, дехто кидав торгівлю й підтюпцем біг до місця події, зацікавлено бурмочучи:

— А щоб тобі… Пху на тебе…

Свен нарешті відкашлявся. Невдоволено зробив припущення:

— Гаманець у неї зрізали, звичайно.

З протилежного боку халабуди збиралася юрба:

— Та що таке? Хто?

— Вовкула-ака! — с новою силою заволала жінка.

Свен підскочив і видав дивний здавлений звук, щось на кшталт «Агм». Баклага здригнулася в його руці, й Руалові мимохіть подумалося, що комерсант, схоже, трохи боязкий.

Дівчаток ніби водою змило. З-під найближчого воза вискочив скуйовджений хлопець, заметався, збиваючи з ніг цікавих. Навколо халабуди закрутився людський вир — хтось щодуху втікав, хтось, навпаки, пробирався ближче. Руал і його співрозмовник зненацька виявилися в центрі подій.

— З глузду вони з’їхали, — переконано кинув Свен. — Поглянемо, що там, Руале?

Така пропозиція не в’язалася з боягузтвом, у якому запідозрив Руал свого нового знайомого.

Крізь невпинне голосіння жінки тепер пробивалися інші голоси:

— Та хто бачив, хто?

— У сараї…

— Попався, нарешті!

— Відійди! Ану, відійдіть усі!

Далі до людського галасу долучилися заливчасті голоси численних псів — можливо, тих самих, зустрінутих Ільмарраненом у м’ясних рядах.

— Ну ж бо, Руале! — Свен був збуджений і, здається, веселий. — Ходімо поглянемо, як місцеві жителі поводяться з перевертнями!

Ільмарранен не відповів, лише припав до стіни халабуди, зазираючи в чималий круглий отвір на місці колишнього сучка.