Оріноко
- Автор: Фидлер Аркадий
- Год: 1959
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- Переводчик: М. Рекун
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Оріноко». Краткое содержание книги:
В ній розповідається про дальше життя Яна Бобера — незвичайної білої людини, яка стала вождем волелюбних індійських племен.
Дія відбувається в першій половині XVIII сторіччя. Втікаючи з іспанської неволі, група індійців та негрів залишає «острів Робінзона», вирушає до Південної Америки й оселяється на берегах величної річки Оріноко.
Та колонізатори приходять і сюди. Вогнем і мечем намагаються вони поневолити незалежні землі. Знову розпочинається боротьба індійських племен за свою свободу і незалежність, запекла боротьба простих, чесних людей проти озброєних до зубів підступних ворогів.
Схвильована розповідь про цю самовіддану боротьбу, про її героїв, яскраві картини життя індійського народу і складають основу твору.
— Тоді, в льяносах? Пам'ятаю.
— Так, тоді ти сказав, що вони під твоєю опікою, і іспанці не можуть їх взяти… Яне! Візьми тепер і мене під свою опіку!
— Тебе, Лясано?
— Так, Яне! Мене, жінку — ти, чоловік!
Вона сказала це з такою простотою і добродушністю, що мені хотілося розсміятись. Оце так заковика! І їй не можна було відмовляти.
— Згода, беру тебе під свою опіку, Чарівна Пальмо!..
Ітамака — річка не широка, але дуже глибока, і до самого її верхів'я доходить далекий океанський приплив. Це дозволило нам підійти парусником ледве не на кілька кроків до берега. З суші кинули на край палуби кілька дощок, і по них ми могли перейти на землю, навіть перевести коня.
Серіма була селищем не густо забудованим. Хатини, за звичаєм тутешніх індійців, стояли розкидані далеко одна від одної. Ми підпливли до берега в самій середині села.
Конесо, багато убраний, з пір'ям на голові і низками якогось намиста, оточений старшинами, чекав нас в затінку під розлогим деревом. Усе нагадувало прийом у Оронапі і Єкуани, але, коли ми пройшли половину дороги між річкою і головним вождем, я звернув увагу на незвичайне явище: біля Конесо, який займав місце на стільці вождя, сидів ще один чоловік, старик, а всі інші старшини, як звичайно, стояли. Мене особливо занепокоїло те, що вільних стільців для нас, гостей, тут не було. Може, Конесо хотів, щоб ми стояли, коли він сидить?
— Арнак, ти бачиш? — шепнув я. — Немає стільців.
— Бачу.
— Що робити?
— Може, не йти далі? Хай Конесо прийде сюди!
— Не прийде… Ми зробимо щось інше. На кораблі у нас є свої стільці. Вагура! Збігай-но на палубу і принеси два стільці! Тільки швидко!
Вагура зрозумів, про що йдеться, і миттю побіг до парусника.
— Хто цей старик біля Конесо? — запитав я Манаурі, коли ми повільно рушили знову.
— Карапана, чаклун.
— Це така поважна особа, що може сидіти?
— Права рука і розум Конесо. Без його волі в племені нічого не робиться…
За індійським церемоніалом хазяїн повинен чекати гостей, сидячи на обрядовому стільці, але, вітаючись, він мусить підвестися. Тимчасом Конесо все ще сидів. Уважно приглядався до нас і вперто мовчав. Так, стільців для нас не приготували. Недоброзичливість і грубість головного вождя та його почту справляли прикре враження, але одночасно й смішили мене, бо вони разюче відрізнялися від сердечної щирості, з якою більшість підвладних Конесо вітали родичів, що повернулися додому.
В цей час прибіг Вагура, але приніс тільки один стілець. Він пошепки пояснив, що в поспіху не міг знайти більше. Я не задумуючись підсунув піднесений стілець Манаурі, а сам широким рухом скинув із себе шкуру ягуара та капітанський сюртук і наказав Арнакові скласти їх так, щоб на них можна було зручно сісти.
За цими діями з боязкою цікавістю стежила аравакська старшина. Без сумніву, це їй нагадувало якийсь символічний обряд, бо, напевно, її так само, як і на прийомі у варраулів Єкуани, непокоїли думки про те, яку магічну владу я маю. Чи не більшу, ніж могутність самого ягуара? Розсудливий Манаурі добре знав, що робить, бажаючи, щоб я одягнув ці трофеї.
Конесо, літня і росла людина, видався мені вищим і мускулистішим, ніж інші араваки. Обличчя у нього було зарозуміле, пихате, але що найбільше в ньому вражало, це відбиток похітливості. Повні губи були надмірно хтиві, очі дивилися жадібно. Та в цю хвилину ні бундючна самовпевненість, ні хтива жадібність не змогли приховати непевності, яку в глибині душі відчував головний вождь.
Інакше виглядав Карапана. Йому було близько ста років, глибокі зморшки поорали його старече обличчя, але очі залишилися на подив швидкі і молоді. Він сидів рівно, нерухомо, руки спочивали на колінах, — я сказав би, що він був схожий на вирізьбленого лісового божка, — і лише пожирав нас лукавим поглядом, наче хотів побачити наскрізь. Він краще володів собою, був похмурий і незбагненний. Відчувалося, що має холодну кров і здатний на будь-яку підлоту, може з легким серцем убити кожного, хто йому не подобається. Недарма араваки боялися його, як чуми.
Біля Конесо з другого боку стояв маленький, худий вождь з живими і розкосими очима. Його майже не видно було під пишними прикрасами з барвистих стрічок і пташиного пір'я: напевно, багате вбрання мало прикрити нікчемність його постаті. Це був Пірокай, брат Манаурі, той самий небезпечний інтриган. Він дивився на свого брата, але в погляді його було мало радості.
Витріщивши один на одного очі, ми добру хвилину сиділи, не промовивши жодного слова. Нарешті Конесо відкашлявся і відкрив рота. Але замість красномовного поздоровлення, до якого я вже звик, зустрічаючись з індійцями, я почув хрипле, швидше байдуже мурмотіння, звернене чи то до Манаурі, чи до мене: