Оріноко
- Автор: Фидлер Аркадий
- Год: 1959
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- Переводчик: М. Рекун
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Оріноко». Краткое содержание книги:
В ній розповідається про дальше життя Яна Бобера — незвичайної білої людини, яка стала вождем волелюбних індійських племен.
Дія відбувається в першій половині XVIII сторіччя. Втікаючи з іспанської неволі, група індійців та негрів залишає «острів Робінзона», вирушає до Південної Америки й оселяється на берегах величної річки Оріноко.
Та колонізатори приходять і сюди. Вогнем і мечем намагаються вони поневолити незалежні землі. Знову розпочинається боротьба індійських племен за свою свободу і незалежність, запекла боротьба простих, чесних людей проти озброєних до зубів підступних ворогів.
Схвильована розповідь про цю самовіддану боротьбу, про її героїв, яскраві картини життя індійського народу і складають основу твору.
Деяким аравакам ці слова дуже сподобалися, бо кашірі добре підігрів їх думки, а вигляд варраульських дівчат, які снували навколо, радував очі і серце. Проте Манаурі ввічливо дякував Оронапі за щедрість, відповів, що не може прийняти запрошення, бо він мусить повернутися до свого племені.
— Але я завжди пам'ятатиму твої слова, — закінчив він. — І якщо, вождь Оронапі, ти забажаєш коли-небудь нашої допомоги, ми ніколи не відмовимо тобі в ній, хоч би йшлося про сутичку з ворогом. Це я кажу тобі при такому поважаному свідкові, як Білий Ягуар. Разом з тим і ми розраховуємо, що при потребі і ти нам допоможеш.
— Допоможу! — поспішив запевнити нас Оронапі.
Маючи вже задосить тих недомовок і урочистих запевнень, я побажав, щоб головний вождь тепер щиро розповів мені, що тут над річкою діється, хто збирається нападати, бо я хочу добре розібратися в неясних для мене справах.
— Маєш рацію, справи неясні! — підтвердив Оронапі. — І ви повинні знати, що нам тут загрожує…
В той час, як танці, співи, звуки бубнів тривали далі, Оронапі, Єкуана, Манаурі, Фуюді, Арнак, Вагура і я сіли ближче один до одного і уважно слухали те, що розповідав нам Оронапі, а перекладав Фуюді.
На заході, над берегами ріки Оріноко, були іспанські оселі, взагалі досить мирні, але на півдні біля моря над річками Ессеквібо, Демерара, Бербіце, Кайєнна, в країні, що називалася Гвіана, оселилися голландці, англійці й французи. Прибули вони туди як купці, що обмінювали товари на індійські продукти і, доки займалися тільки торгівлею, було все спокійно.
Найбільше припливало з-за моря голландців; крім торговельних факторій, вони закладали плантації для вирощування різних цінних рослин. Для цього їм потрібні були робочі руки тутешніх тубільців. Індійці були не дуже швидкі в роботі, однак плантації множилися, мов прожерливі риби сіпарі в річці. Голландці почали оглядатися, де і як добути робочу силу. На півдні жили різні індійські племена: ближче до моря — араваки, в глибині лісів — споріднені з ними віпісани, а також атораї і таруми, які були одним з племен віпісанів. Крім цих мирних племен, зайнятих здебільшого сільським господарством, існували різні караїбські племена — зажерливі, охочі до військових сутичок і грабування. Серед них грозою для сусідів були акавої, а також карібісі. Обидва племені безчинствували ближче до моря, а макуші і арекуна або тауліпаді жили далі, в глибині країни, — в пущі, чи вже у льяносах.
Голландці по-різному жили з індійцями, часом братаючись, часом воюючи з ними, а коли все більше почали відчувати нестачу невільників на своїх плантаціях, знюхалися з тими найвойовничішими караїбами, намовляючи їх постачати на плантації полонених-невільників. Озброєні голландцями зграї караїбів робили зухвалі напади на сусідні племена. Акавої ловили невільників на заході і півночі, доходили навіть до берегів Оріноко, а карібісі — на заході і півдні, сіючи спустошення аж до верхньої течії Ессеквібо і ріки Рупунуні. Деякі околиці вони перетворювали на безлюдні пустелі. Там, де проходили їх криваві шляхи, всюди вони сіяли бурю і залишали за собою сльози, а захоплених живцем полонених тягли на голландські плантації.
— І давно вони так лютують? — запитав я.
— Вже багато, багато років. Але чим далі, тим гірше.
— А покривджені племена мовчать? Покірні, мов ягнята? Що у них немає палиць, списів, луків?
— Ні, є, але ті спритніші в розбої, кровожерливіші, ніж інші племена, що займаються тільки рільництвом або риболовством, як, наприклад, варраули. А до того ж, акавої мають кращу зброю, у них навіть рушниці є. Хто ж з ними справиться?
— А ви не воюєте з ними?
— Воювали, але вони сильніші, хоч це й прикро визнавати. Наші люди або гинули, або потрапляли в неволю. Зараз єдиний порятунок — втеча.
— Але ж це дуже погано. Хіба ворогів набагато більше, ніж вас?
Оронапі запевнив нас, що їх справді значно більше, однак це заперечили Єкуана і Фуюді разом: акавої нападають переважно малими групами, які ледве налічують кілька воїнів, рідко — декілька десятків; але не можна передбачити їхніх хитрощів, лютості, їхньої спритності і кровожерливості. Це справжні ягуари!
— На наших араваків над річкою Ітамака вони також нападали? — відізвався Манаурі.
— Відкрито ще ні, — відповів Фуюді. — Але минулої сухої пори наші мисливці, які пішли на полювання на південь, у верхню течію Ітамаки, таємниче зникли, не лишивши по собі жодного сліду. Пізніше ми довідалися, що там поблизу вешталася зграя акавоїв…