Оріноко
- Автор: Фидлер Аркадий
- Год: 1959
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- Переводчик: М. Рекун
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Оріноко». Краткое содержание книги:
В ній розповідається про дальше життя Яна Бобера — незвичайної білої людини, яка стала вождем волелюбних індійських племен.
Дія відбувається в першій половині XVIII сторіччя. Втікаючи з іспанської неволі, група індійців та негрів залишає «острів Робінзона», вирушає до Південної Америки й оселяється на берегах величної річки Оріноко.
Та колонізатори приходять і сюди. Вогнем і мечем намагаються вони поневолити незалежні землі. Знову розпочинається боротьба індійських племен за свою свободу і незалежність, запекла боротьба простих, чесних людей проти озброєних до зубів підступних ворогів.
Схвильована розповідь про цю самовіддану боротьбу, про її героїв, яскраві картини життя індійського народу і складають основу твору.
— Яким шляхом ви бажаєте повернутися до Куюні?
— Берегом моря.
— Чого ти так розкис? — запитав я його прямо. — Чи не радієш, що я врятував тобі життя?
— Не радію. Я вважав би за краще здохнути, як собака!
— Он як! Тебе мучить сором, що вам дали доброго прочухана?
— Так, мені соромно. В Куюні нас приймуть з презирством і глузуванням, а може й затовчуть на смерть.
— То передай їм, що ми перемагали не гіршого противника, хоча б і іспанців, озброєних до зубів. Я врятував тебе саме для того, щоб ти попередив своїх земляків у Куюні. Розкажи їм про все, що ти тут бачив і пережив, що ми кусливі шершні і ягуари, яких краще не чіпати…
Мені важко було відгадати, які думки сповнювали його голову: я не уявляв собі, щоб у ній зараз могли народжуватися мстиві думки. На його обличчі відбивався сором, почуття безчестя, переживання гіркої поразки.
— Не варто нас зачіпати! — крикнув я і показав на небо. — Глянь, Дабаро! Подивися!
Десятки, а може й сотні, чорних орлів зліталися з усіх боків і тепер голодною зграєю кружляли над каїївським островом. Убитих араваків і варраулів ми прибрали ще вчора, але трупи акавоїв залишилися там. Великими зграями стерв'ятники збиралися на страхітливий бенкет. Справді, це було неприємне видовище, коли огидні чорні птахи роздирали на шматки тіла воїнів, хоч це й були трупи жорстоких людей. Тому я наказав Оронапі, щоб якнайшвидше закопали решту трупів, і потім відпустив трьох акавоїв.
Так разом з цим днем минав період бурхливих переживань і важливих подій. Навкруги все застигало і затихало: на небі в кривавій заграві заходу сонця, на землі — в першому передвечірньому тумані і навіть у людських душах. Після таких збуджень людей опанувала якась втома і сумна задума. В повітрі все ще відчувався гар і запах пролитої крові, а коли надвечір наші нові друзі з північних берегів Оріноко — Абассі і його варраули, залишили Каїїву, повіяло навкруги ще більшою пусткою і тишею. До самого вечора над островом кружляли чорні орли.
Але наступного дня їх уже не було, не стало й того смутку. На зорі ми вирушили назад. Навколо прокидалася пуща. Прокидалась у радісному співі птахів, у ніжному захоплюючому багатстві зелені; пуща закипала жадобою життя, сповнена пристрасних криків і шаленства народження.
В перших променях ранкового сонця я побачив на небі великих птахів, які перелітали з одного берега на другий. Птахи були не чорні й не хижі. Це були благородні папуги-арарауни, такі яскраві і чарівні своїми барвами, вони здавалися мені в цю хвилину найкрасивішими птахами на землі. Їх вигляд осявав, надихав вірою в невисловлені сили цієї пущі, в її невивчену, вічну її красу.
Чи можна було дивуватися тому, що саме цього ранку моє серце переповнювала радість? Там, вгорі, кружляли чарівні птахи, а тут, внизу, біля мене були Лясана, Арнак, Вагура і Педро, були всі інші, всі мої друзі — і був бадьорий шум весел, якими ми дружно гребли до берегів нашої Ітамаки.