Чорний лабіринт. Книга третя

«Ми давні друзі, Касяне. Політкаторжани! Хіба забув, як гибіли разом у Туруханському централі? Ну, був я в Петлюри. Але ж визнав свої помилки і працюю чесно. Одного твого слова досить, аби ДПУ відчепилось од мене…» Він не сказав того слова. А я, гнаний страхом, покинув усе й утік, забіг світ за очі. Вже був у; Львові, вже працював у «Віснику» під орудою Донцова, коли прийшла звістка, що в Харкові почався відкритий судовий процес над членами організації націоналістів, яка ставила собі за мету повалення радянського ладу. Тільки там, у Львові, я по-справжньому жахнувся, до глибини збагнувши, з якої петлі мені вдалося вислизнути. Щоправда, я ще не думав тоді, в яку халепу вскочив. Не думав, бо з появою у Львові для мене все ніби складалося на добре: праця, житло, пристойні гонорари, навіть якийсь ореол борця, що повернувся з совітського пекла. Все те гріло моє честолюбство. Одне було прикро: з газетних звітів, у яких висвітлювався харківський процес, я несподівано довідався, що серед заарештованих був Касян Крайніченко. Потрапити на лаву підсудних він міг лише з обмовлення. Але хто наклепав на нього, хто підсунув у ДПУ того паскудного доноса, я й понині не відаю…»

— Брешете, добродію! — вирвалось у Федора. Він схопився з ліжка. Йому здалося, що хтось ніби стоїть у передпокої. Прочинив двері — нікого. Вилаяв себе за надмірну емоційність. Її треба позбуватися. Треба вчитися тримати нерви в кулаці. Але як їх утримаєш, коли небіжчик, незважаючи на заприсягання писати тільки правду, чи не на кожному слові бреше… Як він не вигинається, а пальці знать. Працював на німецьку розвідку все життя. Бо інакше як міг з'явитись у Києві в 17–18-му роках? Закинули голуба нелегально та ще й підсунули до Мельника. У «січові стрільці» східняків майже не брали, а він — у штабі, та ще й писарем… З Левицьким у посольстві до Варшави опинився теж не без допомоги тієї ж таки розвідки. Мельник послати його туди не міг, бо й сам не знав про ту місію. Петлюра робив це вельми таємно… Та й на Радянській Україні зостався не з власної волі. Дуже схоже на те, що залишили із завданням осісти, врости будяком у рідну землю.