Пригоди. Подорожі. Фантастика - 82

Але цей детектив, на жаль, ще не закінчений. Добре відома будова очей і вух, достатньо точно встановлено напрямки нервових шляхів, їхні розгалуження, перехрестя… власне, те, що, за висловом Борюні, можна побачити на розтині. А от щодо взаємодії живого ока і вуха з живим мозком, пізнавання образів і звуків, орієнтування, пошуку потрібної інформації — основи розумної поведінки — ой, кепсько! “Незважаючи на те, що процес пізнавання певних предметів по зоровому зображенню поки що незрозумілий, варто припустити, що…” “Експерименти в цій галузі поки що нечисленні і подробиць ми ще не знаємо…” “Що діється з акустичною інформацією на шляху від вуха до мозку? Відповідь на це запитання може тільки розчарувати…”

Так пишуть найпорядніші автори. Декотрі ж інші з викладацьким апломбом просто замовчують усе, чого самі не знають, ніби його взагалі не існує. І справді, як вимагати знань від студента, коли признатися, що в даній галузі сам — ні бум-бум?

Досліди з кролями, жабами, котами (“Навіщо коту нейрони-детектори зміни частоти? Ми цього не знаємо”, — П. Ліндсей, Д. Норман. “І я теж не знаю”, — М. Колотилін), рідше з мавпами. Переважно вони зводяться до того, шо в бідолах щось руйнують, видаляють, перехрещують, перетинають і вже цим лише нагадують, хай пробачить мене Велика Наука, відомий дослід, який переконливо доводить — тарган чує ногами: якщо постукати по столу, то неушкоджений тарган зразу тікає, а той, у котрого експериментально відірвані ноги, спокійно лишається на тому ж місці.

Ні, не піду я до лікарів. Не той випадок.

Але читання “детективів” навіювало мені часом і бадьорість духу. Скажімо, одне місце під назвою “Тимчасове кодування в нейронах”. Ось про що там писалося: ми сприймаємо звуки з частотою до 20 000 коливань на секунду (а кажани, скажімо, набагато вище). Але волокна слухових нервів, так звані волоскові клітини, можуть посилати імпульси з частотою набагато меншою — сотні в секунду, та ще й треба зберігати певний запас частоти для відтворення інтенсивності (чим сильніший звук, тим частіші імпульси). Але ж як вони умудряються передавати високі ноти? Виявляється, просто: десятки нейронів розподіляють цю роботу поміж собою.

Перше коливання передає одне волокно і на кілька мілісекунд “видихається”, але друге коливання передається другим волокном, третє — третім, і так доти, доки перші не оклигають. Все враховано.

Можна запідозрити, що в мене поганий смак, але це місце я перечитував безліч разів з неабиякою насолодою.

Саме в тому і складність досліджень, що мозок — дуже складна, гнучка, чутлива система, яка не терпить грубих втручань. І чесніша система, ніж наші органи чуття, органи зовнішнього спостереження. Світ єдиний, і всі його прояви, які нам видаються якісно відмінними, насправді різняться швидше кількісно (скажімо: різниця частот червоного і блакитного кольорів), хоча і у величезному діапазоні величин. А мозок усі ті зовнішні якості перетворює знов у щось єдине, універсальне — в імпульси. Мабуть, саме завдяки цьому ми й можемо виділяти з розмаїття вражень та переживань СУТЬ, зміст, головне.

А якщо так, то кому я мушу довіряти більше: собі (власному сприйняттю світу) чи враженням інших?

…Мозок — живий гомеостат, невтомний у своєму прагненні до рівноваги, з якої його постійно виводить життя: враження, проблеми, процеси в тілі… Проте звичні подразники не надто виводять його з рівноваги, часом для компенсації досить простих реакцій: поїсти, поспати, збліднути, почервоніти, сказати: “Зайдіть завтра”… Але ж моє порушення рівноваги — набагато серйозніше. Мусить пройти глибинна перебудова в інформаційній роботі мозку. Мабуть, вона вже йде у мені. Але як? Перекодування? Нова інтерпретація всіх цих імпульсних шквалів?

В будь-якому разі цікаво, чим це усе закінчиться.

І є в мене одна велика перевага над “непереплутаними” загалом і експериментаторами з кицьками зокрема: я літав у радіосутях і при цьому сприймав світ зовсім не так, як звично.

— …Зчитування-процес свідомий. Я відчуваю власну СУТЬ, цільність натури і безперервність буття, усвідомлюю власну відмінність від інших. В одних, скажімо, характер зосереджується в шлунку, в других — взагалі у п’ятах, в третіх-у голові, хоча нерідко в тих частинах мозку, які відповідають за діяльність шлунково-кишкового тракту. Таких ми, безумовно, не пускаємо на контакт ні з барнардинцями, ні з проксімцями.

“Ви відволікаєтесь”, — зрозумів я жовто-зелену фразу, хоча мої пальці в ту мить не торкалися штирків. Можливо, слова були й інші; “не відволікайтесь” чи навіть “не пустуйте”, — але зміст саме такий, я був певен.

— Ні, Юліє, чому ж! Щодо радіообміну — тут може бути багато несподіванок. Адже ти знаєш, що багато в чому ми й наші напарники звідти вкладаємо різний, часом протилежний зміст у певні якості характеру. Скажімо, у кремнійорганіків вважається вкрай аморально бути наодинці з представником протилежної статі і… Там щодо цього дуже суворо.

Хочу додати: “А ось ми з вами тут наодинці — і нічогісінько”, — але відчуваю, що й цього достатньо.

“Ви неможливі, Максиме. Я вимкнула магнітофон”.

Добре, що я стримався. Люблю я накрутити співбесідника, а зараз мені це просто необхідно — пробуджувати в людей емоції. Будь-які! Така інформація ніколи не зводилась до звичних “побачити-почути”, бо чому ж тоді ми відчуваємо сторонній погляд?

— Добре, звітую далі… Тож, самоконтроль, відокремлення думки від усього земного — після цього я дозволяю машині знімати в певній послідовності мої псі-потенціали для передачі їх на вихорову антену. Так, я стартував у вигляді радіопакета з перетином вісімсот метрів, завдовжки дві секунди (або шістсот тисяч кілометрів), з частотою 2Х1010 гц і власною енергією 5,5 гігоджоуля. Це помітна енергія, потужна ДРЕС виробляє її за рік. Ви бачили, Юлю, як це виглядає: стовп іонізованого повітря пронизує всю атмосферу…