Пригоди. Подорожі. Фантастика - 82
- Автор: Филимонов Евгений Александрович, Гусєв Олег
- Серия: Пригоди. Подорожі. Фантастика #82
- Год: 1982
- Язык: украинский
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Пригоди. Подорожі. Фантастика - 82». Краткое содержание книги:
На одні прояви зовнішнього світу виробились одні реакції та органи, на другі-інші. Ця специфіка — мов наша згода вважати життя саме таким, яким ми його відчуваємо. І от з’явився хтось із особливою точкою зору. Це — я. І що ж буде?
Чекай, це навіть цікаво (треба ж себе якось утішити): тридцять два роки ти бачив і чув, як і всі, а віднині сприйматимеш світ по-новому. А розуміння довколишнього не в очах же і не у вухах, а в аналізаторних ділянках мозку. І навіть ще глибше. У древньоіндійській філософії є твердження: “Ти не можеш побачити своє видіння зсередини, ти не можеш чути почуте зсередини”.
А ось я повинен цього навчитися.
Якесь незвичне шарудіння наростає ліворуч від вікна. Світанок? Вимикаю лампу, після недолугих рухів прочиняю вікно, вдихаю холодне, аж ніби терпке повітря. Вересень. Пора золотої осені. Прощального свята пора. Цікаво, як я відчую схід сонця? Ось воно… Так, це сонце… Далекий, низький звук… Ніби зойки струн контрабаса. Сонце сходить. А чи не небесна блакить озивається переливами скрипок? Там сьогодні білі легкі хмарини? А цей бентежний звук, якщо провести “поглядом” праворуч, чи не правий берег Волги — сосни з мідяними стовбурами, жовті берези й осики? Цей берег першим освітлюється сонцем. А це переможне, оглушливе гоготіння?..
Я відчуваю, як усе в мені терпне, а тіло починає тремтіти, мов у лихоманці.
— А зараз “д”.
Три штирки доторкнулося до пучки вказівного пальця: Два згори, один внизу праворуч.
— Натискайте багато разів, хай вібрують. Тепер “є”.
Два штирки по діагоналі.
— “Ж”.
Два штирки знизу, один праворуч угорі.
…Опановую азбуку сліпих — за системою Луї Брайля, хлопчика, що осліпнув у три роки, музиканта і педагога. Рука на підставці, пальці в заглибинах: знизу електромагніти виштовхують комбінації штирків, від одного до шести — букви, цифри, розділові знаки і навіть математичні та нотні знаки. І, до речі, набагато все простіше за звичну грамоту. Спасибі, месьє Брайль, спасибі, колего!
— Тепер наберіть коротеньку фразу… Скажімо, “мама Милу милом мила”. Не поспішаючи… Ще раз… Ще! Хай повібрує… І скажіть уголос цю фразу. (Гойдливі зеленаві спалахи з проміжками темряви). Ще раз. Трохи чіткіше. Ви знаєте, що у вас голос зеленого кольору? Надрукуйте, будь ласка, цю фразу. Спасибі.
Відчуваю аркуш цупкого паперу в лівій руці. Тримаю на звичній відстані, дивлюся на нього невидющими очима. Ага, ось той надрукований рядок. Рівномірне сичання стає уривчастим. Оце воно — “мама Милу милом мила”? Ну й ну! Спокій! Головне — зберігати спокій! Освоїмо! Ковінька йому в диференціал! Головне— аби виробилась взаємно-однозначна відповідність.
— Наберіть, будь ласка, своє ім’я, вимовте його голосно і надрукуйте…
По той бік прірви, що пролягла поміж мною і світом, за телетайпом сидить Юля, Юлія Василівна, шефова асистентка. Яка вона? Відверто кажучи, я її погано пам’ятаю. І не тому, що ми мало спілкувалися, ні, просто не звертав на неї уваги: вона була непримітна, завжди трималась у тіні, безвідмовна в роботі, нічого яскравого у зовнішності. Здається, у неї жовтувате волосся з коротким чубком на високому чолі, гостре підборіддя, передчасні зморшки (їй і тридцяти немає), які вона й не намагається приховувати. А ще в неї гарні іронічні губи, вони часто складалися в скептичній посмішці. Очі… сірі? Не пам’ятаю. Голос… тихий і чистий, без тих обертонів, що западають хвилюванням у чоловічу душу… Струнка, гарно скроєна, мініатюрна…
Тепер вона тут у формі м’яких, плавних звуків. У неї голос зеленого кольору. Ледь відчутний запах парфумів. Доки не відчув під пальцями її ім’я, не був певен, що це вона, знав лише, що не Патрік і не Гераклович.
— Знаєте, Юлю, вам треба негайно закохатися в мене. Тоді я почую блиск ваших очей, рум’янець… мабуть, дзюркотінням струмка? Чи муркотанням? Га?
Ніякої відповіді по телетайпу. Тільки якесь сичання. Вона, мабуть, засоромилась. Вона ж стара панна. Чи розгнівалась на мене? Мені й самому стало ніяково.
“…Консультувалися з багатьма біологами, нейрофізіологами. Випадок унікальний, ніхто не наважується пояснити однозначно, що саме з тобою сталося…”
“Це ми взнаємо після розтину… кхе-гм!”
“Облиште, Борисе, як вам не соромно!”
— Пусте, Патріку Яновичу, хай… йому можна…
Порухи уст утворюють звуки: у того, що сидить ліворуч, чіткіші, у того, що праворуч, розмазані. Голоси— ліворуч жовто-зелений, праворуч оранжевий. Але все це — акомпанемент, супровід. Слова я сприймаю кінчиками пальців. Уже досить вільно, обома руками, від двох апаратів для сліпого читання. А від них слова вже струмують без телетайпа: поставили приставку, яка перетворює мову на дискретні сигнали-імпульси для штиркових електромагнітів. Добре їм!
З моєю правою рукою зв’язаний мікрофон Патріка Яновича, з лівою-Борюні, це він висловився щодо розтину. Але я його розумію: він анітрохи не схильний вважати мене нещасним, калікою, тож і не хоче входити в моє становище. Повернувся живим — уже добре. Борюня — єдиний — окрім мене — хто вцілів з нашої групи.
“Найпереконливішою мені видається гіпотеза Чуня, ти повинен його пам’ятати, він впроваджував у нас акупунктуру для зчитування псі-потенціалів, — семафорить Патрік Янович жовтими і зеленими спалахами під колотнечу штирків у мої пальці. — Чунь вважає, що вся справа в тривалості радіопольоту. Тіло не може так довго залишатися без псі-основи, яка формує нашу складну поведінку. Власне, тіло ще й нічого — мозок не може: починається спрощення структур, роздиференціація, як каже Чунь. Мабуть, у тебе… в твоєму тілі за час зберігання порушилися зв’язки очей із зоровими ділянками кори і вух із слуховими…”
“Мозок поплив, як медуза на сонці”, — видає Борис у ліву руку. І потім уже без штирків угадую його розкотистий сміх: “Го-го-го!” Яскраві багряні спалахи.
“А коли ти повернувся, увійшов у тіло, то під натиском твого псі-потенціалу зв’язки утворилися вже якось інакше… Мабуть, спершу зорові шляхи пройшли найкоротшою дорогою до найближчих аналізаторів, а слухові витіснились до потиличної ділянки… Ми прокрутили ситуацію на персептронній моделі мозку: при різкій зміні силового поля можлива така зміна структур…”
Ось воно що. Певно ж, так і вийшло. І навіть розумію, що сам трохи винен. А все тому, що кортіло швидше побачити рідний світ. Закріпив ту перебудову своїми “побачити, почути!”. Бовдур!
— А зворотну перебудову на персептроні не прокручували?
— Було… На персептронній моделі вдається… Але ж ти не персептрон…
Патрік замовкає: ні світла, ні звуку, ні доторків. Та й що тут говорити?! Сам дідько не втне, який куліш зварився у моїй голові. Дивина, що взагалі живий і кебета варить.
Темно, тихо. І лише коли порухаю очима-з’являються шуми. Складні шуми. Це я так бачу. Бачу людей, риси яких до болю знайомі…
Патрік Янович — тренер і керівник, йому вже під п’ятдесят, кремезний, велика широкочола голова, лисина лямована світлим волоссям, суворий погляд синіх очей, великий рівний ніс, спокійний голос… Права рука у нього паралізована і всихає — пам’ять про перші зчитування і радіопольоти.
Борюню я знаю не лише зовні, а й зсередини: ми обмінювались тілами. Я був у його тілі на Місяці, а він у моєму тут, на Землі — сенсаційний дослід. До речі, побувавши в його шкурі, я дізнався, що його доймають ревматичні болі в лівому плечі. Правда, Борюня потім агресивно заперечував: “Не ревматичні, а подагричні! Мої предки, осетинські князі, зловживали марочними винами. Це все від них!”
Як би я зараз хотів побачити його фізіономію! Як би хотів почути його гортанний голос!
— А що ж ті харцизяки з Барнарда і з Проксіми не попередили нас? Це з їхнім досвідом!
“Дорогий мій, вони такої штуки могли й не знати. Барнардинці — кремнійорганіки: уповільнені процеси обміну, стійкі структури. Згадай тільки про тривалість їхнього життя. Для них кілька років-дрібниця. А з Проксіми взагалі кристалоїди. У них роздиференціації не буває”.
“Це тільки у таких, як ти!” І знову багряні спалахи: “Го-го-го!”
Ох, Борюня, Борюня!