Пригоди. Подорожі. Фантастика - 82

По той бік прірви, що пролягла поміж мною і світом, за телетайпом сидить Юля, Юлія Василівна, шефова асистентка. Яка вона? Відверто кажучи, я її погано пам’ятаю. І не тому, що ми мало спілкувалися, ні, просто не звертав на неї уваги: вона була непримітна, завжди трималась у тіні, безвідмовна в роботі, нічого яскравого у зовнішності. Здається, у неї жовтувате волосся з коротким чубком на високому чолі, гостре підборіддя, передчасні зморшки (їй і тридцяти немає), які вона й не намагається приховувати. А ще в неї гарні іронічні губи, вони часто складалися в скептичній посмішці. Очі… сірі? Не пам’ятаю. Голос… тихий і чистий, без тих обертонів, що западають хвилюванням у чоловічу душу… Струнка, гарно скроєна, мініатюрна…

Тепер вона тут у формі м’яких, плавних звуків. У неї голос зеленого кольору. Ледь відчутний запах парфумів. Доки не відчув під пальцями її ім’я, не був певен, що це вона, знав лише, що не Патрік і не Гераклович.

— Знаєте, Юлю, вам треба негайно закохатися в мене. Тоді я почую блиск ваших очей, рум’янець… мабуть, дзюркотінням струмка? Чи муркотанням? Га?

Ніякої відповіді по телетайпу. Тільки якесь сичання. Вона, мабуть, засоромилась. Вона ж стара панна. Чи розгнівалась на мене? Мені й самому стало ніяково.

“…Консультувалися з багатьма біологами, нейрофізіологами. Випадок унікальний, ніхто не наважується пояснити однозначно, що саме з тобою сталося…”

“Це ми взнаємо після розтину… кхе-гм!”

“Облиште, Борисе, як вам не соромно!”

— Пусте, Патріку Яновичу, хай… йому можна…

Порухи уст утворюють звуки: у того, що сидить ліворуч, чіткіші, у того, що праворуч, розмазані. Голоси— ліворуч жовто-зелений, праворуч оранжевий. Але все це — акомпанемент, супровід. Слова я сприймаю кінчиками пальців. Уже досить вільно, обома руками, від двох апаратів для сліпого читання. А від них слова вже струмують без телетайпа: поставили приставку, яка перетворює мову на дискретні сигнали-імпульси для штиркових електромагнітів. Добре їм!

З моєю правою рукою зв’язаний мікрофон Патріка Яновича, з лівою-Борюні, це він висловився щодо розтину. Але я його розумію: він анітрохи не схильний вважати мене нещасним, калікою, тож і не хоче входити в моє становище. Повернувся живим — уже добре. Борюня — єдиний — окрім мене — хто вцілів з нашої групи.

“Найпереконливішою мені видається гіпотеза Чуня, ти повинен його пам’ятати, він впроваджував у нас акупунктуру для зчитування псі-потенціалів, — семафорить Патрік Янович жовтими і зеленими спалахами під колотнечу штирків у мої пальці. — Чунь вважає, що вся справа в тривалості радіопольоту. Тіло не може так довго залишатися без псі-основи, яка формує нашу складну поведінку. Власне, тіло ще й нічого — мозок не може: починається спрощення структур, роздиференціація, як каже Чунь. Мабуть, у тебе… в твоєму тілі за час зберігання порушилися зв’язки очей із зоровими ділянками кори і вух із слуховими…”

“Мозок поплив, як медуза на сонці”, — видає Борис у ліву руку. І потім уже без штирків угадую його розкотистий сміх: “Го-го-го!” Яскраві багряні спалахи.

“А коли ти повернувся, увійшов у тіло, то під натиском твого псі-потенціалу зв’язки утворилися вже якось інакше… Мабуть, спершу зорові шляхи пройшли найкоротшою дорогою до найближчих аналізаторів, а слухові витіснились до потиличної ділянки… Ми прокрутили ситуацію на персептронній моделі мозку: при різкій зміні силового поля можлива така зміна структур…”

Ось воно що. Певно ж, так і вийшло. І навіть розумію, що сам трохи винен. А все тому, що кортіло швидше побачити рідний світ. Закріпив ту перебудову своїми “побачити, почути!”. Бовдур!

— А зворотну перебудову на персептроні не прокручували?

— Було… На персептронній моделі вдається… Але ж ти не персептрон…

Патрік замовкає: ні світла, ні звуку, ні доторків. Та й що тут говорити?! Сам дідько не втне, який куліш зварився у моїй голові. Дивина, що взагалі живий і кебета варить.

Темно, тихо. І лише коли порухаю очима-з’являються шуми. Складні шуми. Це я так бачу. Бачу людей, риси яких до болю знайомі…

Патрік Янович — тренер і керівник, йому вже під п’ятдесят, кремезний, велика широкочола голова, лисина лямована світлим волоссям, суворий погляд синіх очей, великий рівний ніс, спокійний голос… Права рука у нього паралізована і всихає — пам’ять про перші зчитування і радіопольоти.

Борюню я знаю не лише зовні, а й зсередини: ми обмінювались тілами. Я був у його тілі на Місяці, а він у моєму тут, на Землі — сенсаційний дослід. До речі, побувавши в його шкурі, я дізнався, що його доймають ревматичні болі в лівому плечі. Правда, Борюня потім агресивно заперечував: “Не ревматичні, а подагричні! Мої предки, осетинські князі, зловживали марочними винами. Це все від них!”

Як би я зараз хотів побачити його фізіономію! Як би хотів почути його гортанний голос!

— А що ж ті харцизяки з Барнарда і з Проксіми не попередили нас? Це з їхнім досвідом!

“Дорогий мій, вони такої штуки могли й не знати. Барнардинці — кремнійорганіки: уповільнені процеси обміну, стійкі структури. Згадай тільки про тривалість їхнього життя. Для них кілька років-дрібниця. А з Проксіми взагалі кристалоїди. У них роздиференціації не буває”.

“Це тільки у таких, як ти!” І знову багряні спалахи: “Го-го-го!”

Ох, Борюня, Борюня!