Нічний черговий
- Автор: Шоу Ирвин
- Год: 1979
- Язык: украинский
- Год: Видавничий дом "Всесвіт"
- Переводчик: Леся Валентиновна Маланчук
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Нічний черговий». Краткое содержание книги:
Він був нічним портье. Маленькою людинкою, яка не сподівався на зміни до кращого. Але таємна загибель одного з постояльців готелю відкрила для нього двері в інше життя, яскраве, шикарне, деколи авантюрне та небезпечне, але завжди стрімке та захоплююче.
Переночував я в мотелі під Трентоном. Я не хотів бути в Нью-Йорку жодної зайвої хвилини.
Розуміючи, що чиню не те, що треба, я подзвонив Евелін. Я не знав, що їй скажу, але хотів почути її голос. Телефон продзвонив не менше десяти разів. На щастя, нікого не було вдома.
Продираючись до банку забитою транспортом Парк-авеню, я був змушений зупинитися перед світлофором на розі вулиці, де стояв «Св. Августін». Коли дали зелене світло, щось штовхнуло мене звернути туди. Я відчув, як у мене по спині побігли мурашки, коли я повільно проминув знайомий вхід і навіть потішив себе думкою зайти всередину і покликати Друсака. Це не була ностальгія. Просто зараз він міг би відповісти мені на деякі запитання. А його гнів трохи розважив би мене цього ранку. Якби було де поставити машину, я зробив би цю дурницю і зайшов. Але вулиця була геть забита, і я поїхав далі.
Коли я підійшов до банку, Хенк уже стовбичив там, змерзлий і нещасний на дикому вітрі в своєму благенькому пальті. Якби я був поліцейський, я б запідозрив його в чомусь, у дрібному злочині або невеличкому шахрайстві, у тому, скажімо, що він, зловживаючи довір'ям якоїсь вдови, намагається продати їй фальшиві коштовності.
Коли він мене побачив, його обличчя проясніло, ніби до того він сумнівався, чи з'явлюсь я взагалі. Він зробив крок мені назустріч, але я не зупинився.
— Зустрінемось на сусідньому розі,— кинув я, минаючи його.— Я там буду через хвилину. — Якби хтось стояв поруч і спеціально спостерігав за нами, навіть такий чоловік навряд чи помітив би, що між нами відбувся контакт. У мене було прикре відчуття, ніби все місто, мов одне велетенське око, стежить за мною.
У сховищі той самий старий, блідіший, ніж будь-коли, взяв у мене ключ, витягнув свій, відчинив сейф і дістав звідти сталеву скриньку. Я відрахував двісті п'ятдесят стодоларових асигнацій і поклав їх у конверт, яким запасся ще у Вашингтоні. Я ставав видатним покупцем таких конвертів і, напевне, сприяв розквітові цієї галузі індустрії.
Хенк чекав мене на розі біля невеличкої кав'ярні, змерзлий ще більше. Він з острахом поглянув на конверт у мене під пахвою, ніби той міг вибухнути в будь-яку мить. Дзеркальне вікно кав'ярні запотіло, але я все-таки бачив, що там майже нікого немає. Жестом звелівши Хенку йти за мною, я ступив у кав'ярню, зайняв столик у кінці залу, поклав на нього конверт і зняв плащ. У кав'ярні було нестерпно гаряче, але Хенк сів, не знімаючи ні пальта, ні старого сірого заплямованого капелюха з обвислими крисами, який незграбно сидів на його голові. Братові очі, сховані за окулярами, що врізалися в перенісся, сльозилися від холоду. Він мав обличчя людини, знищеної пронизливим вітром, змореної роками турбот. Я уявив собі, як темними зимовими ранками стоїть він на платформі, чекаючи поїзда, терплячий, як осел, стомлений ще до початку робочого дня. Мені стало шкода старого, і я насилу міг дочекатися, коли нарешті спекаюсь його.
Хоч би що зі мною сталося, поклав я, але в його роки я не буду так виглядати. Ми все ще не промовили ні слова.
Коли підійшла офіціантка, я замовив чашку кави.
— Мені треба було б випити, — сказав Хенк, але теж узяв каву.
Біля перегородки стояв автомат для розміну монет, трохи далі автоматичний програвач. Я вкинув у шпарину два десятицентовики і наздогад натиснув кнопку. Коли офіціантка повернулася з нашою кавою, музика лунала так голосно, що за сусіднім столиком мене могли б почути, тільки якби я кричав.
Хенк жадібно випив каву. Вона не мала аромату ні рому, ні помаранчів, ні кориці.
— Сьогодні вранці я двічі блював, — не знати навіщо повідомив він.
— Гроші тут.— Я постукав по конверту.
— Дуг, боже мій, — вирвалось у Хенка.
— Сподіваюся, ти знаєш, що робиш, в усякому разі, тепер це — твоє. Я піду перший. Зачекай десять хвилин, потім теж можеш іти. — Я не хотів, щоб він побачив мою машину і запам'ятав номер. Нічого цього я не обмірковував наперед, і не знаю, чи воно взагалі було потрібно, але обережність ставала моєю другою натурою.
— Ти ніколи не будеш шкодувати, — сказав Хенк.
— Не буду, — потвердив я.
Зім'ятим носовичком він утер очі, які все ще сльозилися.
— Коли я сказав тим хлопцям, що цього тижня прийду з грошима, — мовив він, — вони мало не здуріли від радощів. Ми збираємось укласти угоду. Вони не проти.— Він розстебнув пальто і з-під старого сірого шарфа, що висів у нього на шиї, немов мертва гадюка, витягнув ручку і маленький блокнот. — Я напишу розписку.
— Не треба, — заперечив я. — Ти знаєш, що я дав тобі гроші, і я це знаю.