Шенгенська історія. Литовський роман
- Автор: Курков Андрей Юрьевич
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-7942-8
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Шенгенська історія. Литовський роман». Краткое содержание книги:
Ліворуч над входом висіла велика буква «H». З арки вийшла, жваво патякаючи щось на ходу, група молодих хлопців і дівчат, мабуть, студентів. За ними слідом — літня жінка зі заплаканим обличчям і складеною парасолькою в руці. Двоє чоловіків зупинилися на вулиці біля арки, потиснули один одному руки. Один увійшов, інший подався в бік метро.
Андрюс скосив погляд на хлопця в джинсах і джинсовій куртці. Той балакав по мобільнику, не зводячи очей з арки-входу на територію шпиталю. Закінчивши розмову, зайшов у кав’ярню.
Спостерігаючи за аркою кілька хвилин, Андрюс також пірнув у кав’ярню. Зупинився біля барної стійки, замовив еспресо. Дочекався кави і, сівши на високу табуретку, напівобернувся й роззирнувся. Непоказна обстановка, великий телемонітор на стіні, на якому показували без звуку футбольний матч, все це ніяк не створювало відчуття затишку. Та й на телеекран ніхто з відвідувачів не дивився. «Джинсовий» чорношкірий юнак сидів із келихом пива сам-один за столиком. За іншим столиком сиділи двоє білих, але смаглявих хлопців. Біля вікна — жінка років сорока зі скуйовдженою рудою копицею волосся. На спинці стільця поруч висіла її жовта куртка з білим коміром зі штучного хутра. Андрюс уявив її в куртці і мало не зареготав — така вийшла в його уяві картинка: руда копиця волосся, явно фарбованого, маленьке личко, худеньке, наче здуте, як здута кулька, і білий пух коміра.
У двері кав’ярні зазирнув, а потім, звернувши увагу на клієнтів, зайшов високий чоловік у коричневому пальті і коричневих штанях. У руці, в напівпрозорому пластиковому пакеті — плюшевий ведмедик. Він кинув погляд і на Андрюса і, як здалося Андрюсові, огледів його з ніг до голови, після чого пройшов у залу і підсів за столик до «джинсового» хлопця. Вони балакали неголосно, але навіть якби б вони і говорили голосніше, Андрюс нічого б не втямив.
Бармен — чоловік років п’ятдесяти з черевцем, добре прихованим під мішкуватим чорним светром, — підійшов до них. Але чоловік явно не збирався тут залишатися — він і присів прямо в пальті, навіть не розстебнувши його. Підняв погляд на бармена і похитав головою.
Поки Андрюс проводив поглядом бармена назад до стійки, чоловік у коричневому плащі вже пересів до рудоволосої жінки. Він промовляв, вона кивала. Розмова тривала не більше двох хвилин. Після цього вони вдвох вийшли: в його руці плюшевий ведмедик, в її — синя, щільно набита спортивна торба-сосиска.
Дивно, але білий комір куртки все ж не зробив цю жінку надто смішною чи безглуздою. Андрюс кинув погляд на «джинсового» — той виглядав роздратованим. Зробив ковток пива, опустив погляд на свою торбу, що стояла на підлозі. З неї, як і раніше, стирчали клоунські аксесуари. Хлопець підняв її і поставив прямо на сидіння сусіднього стільця.
«Аби було краще видно!» — здогадався Андрюс.
Він розплатився за каву і вийшов на вулицю. Побачив, як чоловік у коричневому плащі з плюшевим ведмедиком у пакеті разом із рудоволосою жінкою заходять в арку лікарняного комплексу.
Андрюсові здалося, що він починає розуміти побачене. Хоча «картинка» була ще не чіткою, їй, як епізоду, вирваному з фільму, бракувало субтитрів або діалогів.
Юнак перебіг дорогу і також увійшов в арку. Не криючись і вже не боячись бути поміченим, він попрямував за дивною парою, витримуючи ввічливу дистанцію.
Дивна пара привела його до чотириповерхового будинку. Тут біля входу він помітив дві сім’ї з маленькими дітьми і ще одну старшу дитину — в інвалідному візку. Поруч із візочком — добре одягнена чорношкіра жінка. Не мати, адже дитина була білою.
Чоловік і рудоволоса зайшли всередину. Андрюс залишився зовні. Поки стояв біля подвійних скляних дверей, усередину зайшов і «джинсовий хлопець» із торбою, з якої стирчали загнуті носаки величезних клоунських черевиків. Пішов слідом за молодою жінкою в чорних шкіряних штанях і такій же шкіряній куртці, котра несла у лівій руці мотоциклетний шолом, а в правій — пакет із супермаркету «Франпрі».
Сутінки вже опустилися на Париж, на його п’ятнадцятий квартал, на рю де Севр і на госпіталь «Нектар». У всіх вікнах чотириповерхового корпусу світилося. Все більше людей заходило в подвійні скляні двері і виходило з них. І Андрюс перестав стежити за вхідними та вихідними. Але тут його увагу відволікла вже бачена раніше пара — чоловік у коричневому пальті та рудоволоса маленька жіночка в білій куртці і з синьою спортивною торбою-сосискою на плечі. Вони вийшли і зупинилися поруч із ним, дружньо теревенячи французькою. Жінка натягнула на руки білі шкіряні рукавички. Потім обоє витягнули свої мобільники, вона продиктувала чоловікові в коричневому свій номер, той тут же набрав і з її мобільного полилася мелодія пісні Don’t worry, be happy![16]