Шенгенська історія. Литовський роман

Йонас щедро налив у чай Вітасу бальзаму, собі трохи, та й Ренаті тільки кілька крапель.

— Ось ти скажи, ти ж у Каунасі народився? — прискіпувався старий до Вітаса.

— Авжеж, — відповів той.

— А знаєш, як раніше казали: «У Вільнюсі добрі люди живуть, а в Каунасі — злі»?

— Чув, — зізнався Вітас. — Але це ж у Вільнюсі так казали, а не в Каунасі.

— Мабуть, — дід закивав і пригубив чаю. — А чому у вас так чортів люблять?

— Чому люблять? — не втямив Вітас.

— Ну, єдиний Музей чортів на всю Литву чомусь у Каунасі, а єдиний Музей янголів на всю Литву чомусь у нас, в Анікщяї? — хитро промовив Йонас і перевів погляд на Ренату, немов вона і була одним із янголів.

Вітас стенув плечима.

— Це, ймовірно, комуністи за радянських часів музей чортів заснували зумисне, щоб люди про Каунас погано думали, — припустив Вітас і подивився винувато в очі Йонасу. Хлопець був явно збентежений і не второпав, до чого старий хилить.

— Ну, ти й загнув, — Йонас усміхнувся. — Комуністи чортів вигадали?! Треба ж таке сказати?! Нечисті на кілька тисяч років давніші за комуністів! А литовські біси давніші за інших чортів!

— Тоді не знаю, — зізнався Вітас. — Я чортами не цікавився і до церкви не ходжу... До речі, мій тато на радіозаводі в церкві працював, — згадав він і очі його спалахнули. — Там у них найсекретніший цех у недобудованому костелі був, тому і підприємство називали «Святим радіозаводом».

— Он як! — щиро здивувався дід Йонас. — Цікаво! Може, даремно я ніколи в житті в Каунас не їздив?

— Може, й даремно, у нас гарно! — переконливо закивав Вітас.

А Рената з усмішкою на вустах тільки і переводила погляд то з діда на Вітаса, то з Вітаса на діда, слухаючи їхню розмову і намагаючись вгадати, до чого Йонас хилить. Спочатку було злякалася, що дідусь хоче якось принизити чи образити Вітаса, але швидко збагнула, що думки Йонаса в іншому напрямку працюють. Та й у почутті гумору старому ніхто відмовити не зміг би, тому залишалося Ренаті тільки слухати, куди і до чого призведе розмова двох чоловіків за вдвічі міцнішим чаєм.

— У нас також гарно, — закивав дід і знову кинув погляд на внучку. — А ти йому наші краєвиди показувала? До Пунтукаса возила? На Маяк Щастя?

— Не було часу, — зізналася Рената. — Він же завжди... — кинула погляд на Вітаса. — Тільки на день приїжджає!

— Ну, це ваша справа, як ви своїм часом розпоряджаєтесь! — Старий махнув рукою й обернувся обличчям до вікна.

— Діду, а може, забереш до себе цей військовий презент? — запропонувала раптом Рената.

— Ні, нехай наразі в тебе побуде! Я тут ні з ким не балакаю, тільки мовчу і думаю. А моє мовчання і думки він не запише!

— Ну, тоді можна в комору віднести! Вона у вас велика! — невдоволеним голосом запропонував Вітас.

— В комору не треба, — твердо сказав Йонас. — Там і так стільки всього лежить! Коли не зайду, обов’язково об щось спіткнуся!

Вітас пильно подивився на діда.

— А ви не будете проти, якщо я до Ренати переїду? — випалив він на одному подиху.