Щоденник Майдану та війни
- Автор: Курков Андрей Юрьевич
- Год: 2018
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-8192-6
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Щоденник Майдану та війни». Краткое содержание книги:
Увечері без дітей ми сходили на чай до Люди і Андрія Майструків. Вони дивилися ТВ, засідання російської Ради Федерації, яка голосувала одноголосно за введення військ на територію України! Для «нормалізації політичної обстановки». Ліза майже плакала. У мене настрій опустився на рівень Маріанської западини. Я їх попросив переключити або вимкнути ТВ. Інакше — зупинка мозку, а потім — зупинка серця.
«Треба пустити по Україні шапку й зібрати стільки грошей, щоб відкупитися від Путіна!» — запропонував Андрій Майструк. Хороша ідея. Але йому потрібні не тільки гроші! Йому потрібно все! Тому на Україні він не зупиниться.
2 березня
Усе ще в селі. О 6-й ранку за вікном було туманно по-осінньому. Думав про те, що завтра мені, як члену журі, треба надсилати результати голосування по «Русской премии» в Москву. Надіслати — надішлю, але навряд чи я поїду туди на вручення в квітні. Пишайся, Росіє! Твої політичні туристи-націоналісти, точніше — члени найбільшої групи неонацистів у світі «Российского национального единства», повісили російський прапор на ОДА Харкова, «героєм» виявився росіянин, житель Москви. Одночасно побили євромайданівців, ставили їх на коліна і обмазували обличчя зеленкою. Письменник Сергій Жадан відмовився ставати на коліна. Його побили битами по голові. Тепер він у лікарні. У Києві вночі вбили трьох даішників, які зупинили машину без номерів. Ніхто не знає, скільки зброї тепер гуляє по країні.
Ліза хотіла на сніданок хлопчакам робити сирники. Я запропонував перепелині яйця. На тому і порішили.
Через хвилин двадцять почне засідати парламент. Я тепер добре знаю, що таке «офіційні» панічні чутки під час воєнних дій. Навіть читаючи рядок новин в інтернеті, відчуваєш, де більш правдива інформація, а де психічна атака на мозок і уяву.
Учора Андрій Майструк при мені набирав по телефону знайому в Севастополі. Вона розповідала, що в місті все спокійно, але по телевізору показують жахи. Потім я дзвонив Енверу Ізмайлову — моєму другові, кримському татарину і кращому джаз-гітаристу України. Як виявилося, він у Києві. Відразу захотів, щоб ми зустрілися цього вечора.
3 березня
Сніжок на асфальті. Легкий подих зими, що відступає. О 7-й ранку з кухонного вікна спостерігав об’єднаний патруль міліції та «Народної самооборони». Спокійно пройшли вони вчотирьох по Рейтарській у бік Львівської площі.
Учора Ліза розповіла, що 20 лютого наш син Тео підійшов до неї і сказав: «Мамо, я думаю, що я маю бути на Майдані. Можна, я піду?» Ліза відповіла: «Якби ти був на три роки старший, я б здивувалася, що ти не там. Але тобі 15 років, і ми всі залишимося вдома».
Дві ночі та один повний день у селі трохи додали сил і бадьорості. Ходив у суботу на сільську пошту — думав купити горілки-хріновухи. Але цього разу її на пошті не виявилося. Всі інші продукти — як зазвичай: соняшникова олія, рибні консерви, гречка, маргарин... А я так хотів купити на пошті пляшку горілки й поштову марку, попросити погасити марку просто на горілчаній етикетці й подарувати комусь на пам’ять. Раптом країна стане цивілізованою, і в сільських поштових відділеннях перестануть продавати алкоголь? Не вірю!!! Щось же має залишитися від минулого. Щоправда: чим менше його залишиться, тим краще!
Ліза спокійно відреагувала на появу супутникового ТБ в нашому сільському будинку. Я пояснив: зробив це, думаючи, що всім нам або всім їм доведеться переїхати в село, якщо ситуація стане серйознішою й небезпечнішою. Лад і спокій у Києві відносно оманливі. На руках у людей з’явилося багато зброї. Пожвавилися бандити й квартирні злодії.
У неділю ввечері ми на машині поверталися додому до Києва з нашого сільського будинку. Коли під’їжджали до міста, як завжди, я зменшив швидкість перед контрольно-пропускним пунктом ДАІ. Виникло бажання побачити міліціонерів, які в звичайний час стоять тут й іноді зупиняють машини. Але, як і в п’ятницю ввечері, коли ми виїжджали з міста, на КПП нікого не було. У самій будівлі не горіло світло. Тільки біля військового намету, встановленого по інший бік траси від КПП, стояли кілька «самооборонців» у зелених мисливських куртках. Без зброї та без міліцейського смугастого жезла. Відсутність міліції, хоч її особливо ніхто й не любить у країні за корупцію, вселяє відчуття, що закон у країні теж відсутній. Одначе всі ці страхи останніми днями вже нікого не турбують. Окупація частин Кримського півострова російськими військами лякає набагато сильніше.