Волинь
- Автор: Самчук Улас Алексеевич
- Язык: украинский
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Волинь». Краткое содержание книги:
Автор описує події, які відбувалися на Волині: бої між поляками та більшовиками у 1914–1918 роках, між Центральною Радою та більшовиками у лютому 1918 року, рух українського відродження, терор польської влади у 30-х роках. Дія відбувається у відносно короткому часовому проміжку, та цей час був вирішальним для цілого народу і визначив його минуле і майбутнє.
Тут Матвій на хвильку вриває мову, а потім продовжує:
— Так от він раз мені й каже: «Е, Матвію, Матвію… Не знаєш ти свого роду… А був то рід славний… Ти звешся Довбенко? По-вуличному Гуца? А чи знаєш, що твій прадід звався Довбня-Гуца й був козаком запорозьким? То-то, каже… І був то козак, каже, не посполитий, а зацний…». Так і сказав… Ці слова до цього часу тямлю. І прийшов він, каже» як Січ Запорозьку розбили… Точно не знаю якого року… Осів там на Запоріжжі й хутір заложив… Це був наш предок.
Матвій знов перервав свою мову… Володько ще ніколи від нього не чув такого. Його увага зовсім увійшла в батькові слова, і він ловив їх, мов щось святе… По короткій перерві Матвій продовжував:
— Минули роки… Рід наш не завжди був такий, щоб ним гордитись. Не знаю, як стали наші діди кріпаками. Не знаю, як забули про своє накорення… Твій дід — мій батько — був вже мізерна людина… Пив, і це його згубило… Я, коли звівся на свої ноги, почав працювати… Не хвалюся, але я ще ніколи на своєму життю не встав пізніше за сонце… І от ти бачиш…
(Коротка перерва).
А от сьогодні пішов я до церкви. Чую, так і так… Щось там, ніби, у кооперативі… Говорять, говорять і чую: ти, мій син…
Володько занімів. Дихання сперлось у грудях, і серце перестало битись. Матвій сам не договорив останнього слова. Він тільки вибухнув у гнів і майже вигукнув:
— Ні, сказав я. Не може бути! Мій син такого не зробить. Я це всім сказав… Перед церквою…
— Тату! — крикнув Володько. Він шарпнувся вперед. Хотів обняти батька, але не відважився. Він навіть не торкнувся його, тільки руки здіймались, то знов опускались. Серце знов билось швидко, а уста від хвилювання тремтіли.
— Не треба! — твердо сказав Матвій. — У нашому роду були всілякі люди, але ніколи, ніколи не були це злодії… А по часі додав:
— Не бійся! Прийдуть, то прийдуть… Візьмуть, то візьмуть… На небі є Бог… Його ніхто ще не обдурив… Не обдурять і «вони»…
З цими словами Матвій повернувся й пішов у темноту прямком до нової недокінченої хати. Тепер він там спав. Володько не відважився йти за ним. Він зістався на місці, мов укопаний. Він дивився в темноту, куди пішов і сховався його батько, його великий батько. Нащадок славного Довбні… Людина, що ніколи не встала пізніше за сонце…
І Володько знов відогнав свою малодушність. «Прийдуть, то прийдуть!»… «Візьмуть, то візьмуть!» — звучало в його вухах. Що може торкнутись моєї душі, коли вступ до неї заставлений, а на сторожі стоїть Честь. Батько вірить йому… А решта світу може й не вірити.
XIV
Тієї самої ночі, о годині другій, Володько був арештований. За ним прийшло двоє поліцаїв. Віддався в їх руки спокійно, без спротиву. Хотів було взяти кашкета, але не знайшов і пішов так. Батько одразу почув цей рейвах, а мати також. Мати зірвалася з ліжка і вибігла надвір… Зчинила лемент… Але вийшов батько, і лемент втих.
Хутір заворушився, схвилювався, погавкав собака — і знов тиша. Сонце сходило того ранку так само гарно, як і завжди. Разом з його сходом вернувся також Володько. Його допитували, нічого не могли доказати і пустили. Йшов раненько через село без шапки… Його зупиняла військова варта, на нього дивилися люди, але він не соромився. Був переконаний, що соромитись мають його противники, якщо вони здібні соромитись.