Волинь
- Автор: Самчук Улас Алексеевич
- Язык: украинский
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Волинь». Краткое содержание книги:
Автор описує події, які відбувалися на Волині: бої між поляками та більшовиками у 1914–1918 роках, між Центральною Радою та більшовиками у лютому 1918 року, рух українського відродження, терор польської влади у 30-х роках. Дія відбувається у відносно короткому часовому проміжку, та цей час був вирішальним для цілого народу і визначив його минуле і майбутнє.
Тривало півгодини. У мене на чолі виступив піт. Дядько все-таки підписав… Обтер два рази руку и підписав».
«Уривок з розмови чорноокого Степана. (Не є членом кооперативу, неграмотний, п'є в Габеля, курить махорку й б'є жінку). — Шкода? А на чорта вона мені? Хай там вчать і по-турецьки. Мене з мужика не згадять!
На його обличчі багато віків неграмотності. Залізна тупота. Я все-таки вирвав його три хрестики на декларації. До волості також піде. Як всі підуть — піде… Фу! Втомився! Тридцять сім декларацій! Те саме в Сергія».
«9 і 10 травня. (Пишу одинадцятого). Дві біди: протокол поліції за декларації й «вуйт». На останньому треба зупинитись. Приїхав у суботу… Жовта, нова бричка, гніді, з калаталами, коні. Зупинився в нового старости.
Цього дня падав дощ і гриміло. Я трохи мав можливість відпочити. Зайшов до Левинських і заграв з Романом партію шахів. Він мене три рази обіграв. Потім прибіг десятник… Задиханий. — А я, — каже, — за вами по цілому селу ганяю… Вуйт! Вас кличе вуйт!
Йду. Роман каже: віднеси до читальні шахи. Я взяв шахи й думаю занести по дорозі до читальні. Але читальня закрита. Йду з шахами перед «світлі» вуйтові очі.
У старости велика, нова хата. Кухня, кімната… У кухні смажиться ковбаса. Входжу до кімнати. Повно народу. За столом «його величність» вуйт. Направо й наліво дядьки. На столі білі й гніді пляшки. Вуйт червоний, мов місяць під мороз. Побачив мене… Встав… Насупив брови… — Володимир Довбенко? — суворо, — Пустіть! — Дядьки дали йому дорогу. Вийшов… Заложив руки за спину, похилився до переду… — То це ти? — А очі жмуряться, і губи кривляться. — Я! — сказав я й відступив, — Бандите! — хрипливо, п'яно вереснув. Перейшов на московську мову, — Як з'являєшся? — Вирвав від мене шахи й вдарив ними в землю.
Це тривало. Я не знав, що робити. Дядьки дивилися п'яними очима… мовчали… посміхалися… поважніли… знов посміхалися. Вони видавались мені ідіотами. Я сам. Я тут сам. Навкруги п'яні й ідіоти. Я рванувся наперед, але мене схопили за руки. Я, мабуть, увесь палав, бо чув, що уста мої швидко висихають і очі горять. Вуйт мене арештував. Два наші десятники посадили мене на лаві біля мисника. Вуйт ходив по хаті, кричав, тупав, йому дослівно бризкала слина. Я сидів на лаві й з-під лоба дивився. Груди мої швидко піднімалися. Я задихався від люті й образи.
Потім вуйт роздумав.
— Пустіть його! Тут для нього повістка. На! Маєш заплатити тридцять злотих…
Дав мені «наказ платничий» з суду за золото. Для цього він мене викликав, але забувся. Мене пустили. Ідіоти, що дивились на мене, зітхнули вільніше. Вони були перелякані й здивовані. Я вийшов до кухні й випадково поглянув на стіл. Там стояла тарілка ковбаси й трохи далі лежала свіжа пошта. По звичці сягнув по неї. О! Далі писати тяжко… Там був журнал, до якого перед місяцями я вислав листа. Розгорнув… Володимир Довбенко. Це написано друкованими літерами в двох місцях товстим, чорним шрифтом. Журнал мені не належить. Він належить нашому молодому священикові, але я забрав його й стрімголов побіг. Мені хотілося скорше зникнути… Трохи далі від вуйта, від ідіотів. Десь заховатися й… Признаюсь. На очах моїх тремтіли справжні сльози. Хай мене Бог скарає, коли кажу неправду: я вже не пам'ятаю, коли плакав, але тепер не видержав.
Потім я перегортав журнал. Стара, зі світової війни картина. Німці вперше пускають трійливі гази. А під нею стаття. На другій сторінці заставка й під нею моє ім'я. Кому б це показати? Батькові, чи матері, чи братові, чи сестрі? Їм всім не скаже це нічого. Це стверджую: я сам! А все-таки дуже тут самотній. У руках моїх моя новела й наказ заплатити тридцять злотих… До всього новий протокол і за ним нова кара… Треба знайти слова, щоб сказати це батькові. А все-таки… Я щасливий… О Боже, як дякую тобі, що я борюсь. Я побіг через сад до копанки стежкою, перестрибнув два рази, туди й назад, через зарослу травою борозну, схватив галузку яблуні й кілька разів поцілував. Вуйта забув зовсім.