Вода, павутина
- Автор: Гашич Нада
- Год: 2015
- Язык: украинский
- Год: Книги-XXI
- ISBN: 978-617-614-113-6
- Переводчик: Наталья Хороз
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Вода, павутина». Краткое содержание книги:
Касумич не дав себе так легко вигнати, хоча й знав, що було вкрай невиховано заходити до палати важко травмованої дитини і мучити його батьків. Було видно, що мати цього малого ледь тримається на ногах, і він, задкуючи, вийшов, але черговому лікареві, який нервово покинув палату, не дозволив пройти повз. Показав йому посвідчення.
— Поліція.
— Ми не даємо інформації про хворих.
— Сьогодні дасте.
Лікар хотів було щось сказати, обуритися, запротестувати, але Касумичеве обличчя йому здалося таким перекошеним і брутальним, що він передумав.
— Прошу, що вас цікавить?
— Мене цікавить, як малий постраждав.
Лікар зухвало усміхнувся.
— Ви помилились адресою. Про це ви питайте своїх колег. Нам лише привозять в лікарню результати вашої турботи про громадян.
— Питаю вас ще раз: як малий постраждав? Трамвай? Автівка? Мотоцикл?
— Трамвай, але, на щастя, він повертав, їхав на малій швидкості, малий отримав удар по тілу, але небезпечніше те, що він вдарився головою об бетон. Трамвай не переїхав його, а вдарив, і його відкинуло.
— Значить, це не навмисно?
— Сподіваюся, це питання — наслідок професійної деформації.
— Сподівайтеся. Дякую.
Касумич рушив коридором.
— Пане інспекторе, хвилинку.
Касумич зачекав лікаря.
— Це не в моїй компетенції, але я чув від тих зі швидкої, що поліція записала свідчення свідків, що якийсь автомобіль нібито налякав малого і що він зник з місця аварії. Але все-таки перевірте в своїх.
Касумич стояв і прислухався до звуку коліщат візків, якими розвозили чаї малим тихим пацієнтам.
Для Відошича день розтягнувся, люди порозходилися збирати інформацію в сусідів у Травному, у мешканців, чиї балкони виходять на гімназійний майданчик, у працівників гімназії, які би мусили знати трохи більше про вбиту… Результати судмедекспертизи ще не надійшли, і Відошича дратувало, що, попри комп’ютерне збільшення фотографій з тілом жертви, він не міг точно визначити, що це за кола на шиї і грудях убитої, хоча, звичайно, припущення мав.
Протягом робочого пообіддя працівники відділка потрохи поверталися, перегукувалися у коридорах до того, як зайти до нього з короткими звітами, які здебільшого були аналогічного змісту: ніхто нічого не чув, а хто чув, думав, що це звичайний гул автомобіля, ніхто нічого не бачив, бо виходити в таку погоду вночі на балкон ненормально, у Травному вбитої ніхто не знав, бо обличчя квартирантів ніхто не запам’ятовує. Колеги зі школи не хотіли втручатися. До покійної ставилися стримано.
Касумич махнув Симчичу і Зділару, коли ті запросили його на каву, і пішов просто до Відошича.
— Малий вчора ввечері впав під трамвай, здається, це сталося через якийсь автомобіль, який зник з місця події.
Відошич устав, засунув руки до кишень штанів і відвернувся до вікна.
— Як ти вийшов на малого і звідки викопав цю історію?
Касумич опустився на стілець.
— Я пішов додому до Ірми Жигер, як ми домовилися, там була тільки наймолодша сестра, сказала мені, що племінник, син найстаршої сестри, минулого вечора постраждав, позбирала якусь купу речей, щоб звільнити стілець, і я на власні очі побачив рюкзак, який вчора бачив в малого. Попросив фотографію дитини і мав на що дивитися. Це він.
Відошич обернувся. Мовчав.
— Шефе, я ходив в лікарню без твого дозволу. Біля малого були батьки, було не зовсім доречно, але лікар мені все-таки сказав про ту автівку, яка причетна до аварії.
Відошич вийняв руки з кишень.
— В такій справі діяти на свій розсуд не можна. Все це разом може бути випадковістю, а якщо ні, ти вже припустився кількох гаф, які можуть зашкодити слідству. Тобі не слід було йти в лікарню.