Вода, павутина

Він чекав. Якби в кімнатці було видніше, помітив би, як вона незадоволено насупила брови.

— Ну добре, якщо вже тобі так цікаво, він був балакучим, постійно про щось питав. І пізніше забагато говорив, це йому дорого коштувало…

Спинилася на половині речення.

— Ні, я таки не хочу відповідати на такі питання.

Він замовк, украй розгублений.

— Ти приходиш до всіх, хто тебе кличе?

— Ні.

— Тоді до кого приходиш?

— А як ти думаєш?

— Ну, думаю, приходиш… до того, хто найбільше просить і найбільше кличе.

— Неправильно думаєш.

— Як неправильно?

— От так. З того твого «хто найбільше кличе» виходить, що я дослухаюсь до надокучливців, але ігнорую чемних і тихих людей. Ти мене постійно кликав?

— Ні.

— Коли ти мене почав кликати?

— Та мені здається, ну… я тебе взагалі не кликав.

— Отож-бо й воно.

— Може, я все-таки посилено думав про тебе. Добре, може, не саме про тебе, а про когось, хто мені може допомогти. Хто хоче допомогти.

— Отож, все ж таки, ти, певно, думав про мене?

— Так, думав про тебе. І не міг більше без тебе.

— Зачекай-зачекай. Без мене?

— Але ж ти придираєшся.

— Ти питав.

— Ну добре, не міг більше бути сам.

— Ось тобі й відповідь.

— Значить, ти приходиш до кожного, хто сам.

— Ні.

— Ти знов нічого не сказала.

— Я сказала достатньо. Подумай.

Дамір почав хитатися ліворуч-праворуч, ліворуч-праворуч. Наважився:

— Значить, не приходиш до кожного, навіть якщо він самотній, але якщо до когось прийдеш, прийдеш до того, хто самотній.

— Приблизно так.

— І до надокучливих не приходиш.

Мала Пречиста засміялася. Сміх її був, наче дитина нігтиком стукає по склянці.

Дамір заговорив голосом, який був несхожий на його голос. Такі голоси, які ставили одне й те саме питання, Пречиста добре знала.

— Скажи, ти дійсно Мати Божа?

Мала Пречиста мовчала.

— Чого ти не відповідаєш?

Мала Пречиста мовчала.

Він засовався, його болів хребет від того непорушного положення. Чи то через потягання, чи через щось інше його голос став колишнім. Повернулася й дитяча наполегливість.

— Як я буду знати, що Давидові буде добре?

— Будеш.

— Буду… буду… Але як?

— Ну, коли ти видужуєш від грипу, як ти знаєш, що тобі краще?

— Відчуваю.

— І це відчуєш.

— А, ну тоді добре. А коли це буде?

— Не знаю.

Він захвилювався, завовтузився і необережно ворухнув долонею. Пречиста ледве втрималась від падіння.

— Прошу тебе, будь обережнішим.

— Вибач. Але я не люблю чути твоє «не знаю». Тоді мені страшно. Хто ж буде знати, якщо ти не знаєш? Ти мене дійсно лякаєш.

— Не бійся, все буде, як має бути. Зрештою, хіба ми мусимо завжди і безперестанку розмовляти тільки про твої страждання?

Дамір зітхнув і супроводив зітхання усмішкою. Був у неприємній ситуації. Здалося йому, що тією усмішкою він трішки підлабузнюється, тому змінив тему: