Муссоліні
- Автор: Кампі Алессандро
- Год: 2021
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Анетти Антоненко
- ISBN: 978-617-7654-38-3
- Жанр: История
Электронная книга - «Муссоліні». Краткое содержание книги:
На догоду найвибагливішого читача автор книжки «Муссоліні» Алессандро Кампі зібрав і врахував усе розмаїття та суперечливість образів, які залишились і нашарувались у підґрунті колективної пам’яті не одного покоління. Просте походження, бродяжницька та бунтівна молодість, потайні та розпусні любовні пригоди, еміграція та голод, пристрасні й нестримні політичні баталії, хоробрість у воєнних справах, арешти й ув’язнення, діти та пасинки, воєнні тріумфи, віддана дружина й молода коханка, інтриги можновладців проти нього, воєнні розгроми, зрадництво послідовників, а відтак народний глум і наруга над тілом – усі ці факти біографії диктатора становлять основу міфу і антиміфу про Муссоліні.
Для широкого кола читачів, зацікавлених аналізувати тенденції та проводити паралелі, щоб зрозуміти перебіг історії загалом.
По завершенні цього періоду Муссоліні повернувся до Форлі, позаяк був вигнаний із Трентіно на вимогу австрійської влади, і саме тоді він починає відігравати провідну роль у лавах італійського соціалізму. В січні 1910 року він очолив щотижневик «Lotta di classe», орган форлійської соціалістичної федерації, секретарем якої його було призначено. Дуже жорстка антиклерикальна й антимілітаристська стилістика, сповнена агресивності та войовничого духу, насамперед проти місцевих республіканців, гарантувала молодому диктаторові (який тим часом став кореспондентом «Avanti!» у Форлі) великий обсяг продажів газети та певний політичний консенсус. У жовтні того ж року він узяв участь у міланському національному з’їзді ІСП, на якому об’єднався з революційною меншістю, що її очолили, між іншим, Костантіно Ладзарі та Франческо Чіккотті. Муссоліні виступив на з’їзді як делегат форлійської фракції з невеличкою (радше невиразною) промовою, в якій жорстко атакував реформістську більшість у керівництві та розкритикував поведінку парламентської групи. Після з’їзду в Мілані, який він назвав «великою марною академією»35, його антиреформістська непримиримість призвела до підтримки (без особливого успіху) виходу революційної фракції з партії, «щоб не бути причетними до подальшої неминучої дегенерації» та «щоб відібрати у реформістів сили: моральні й матеріальні»36.
23 березня 1911 року під час формування п’ятого уряду Джолітті лідер «правих реформістів» Леоніда Біссолаті вирушив до королівської резиденції на Квірінале для консультування з королем і цим жестом викликав палку полеміку всередині самої ІСП. Цього разу Муссоліні дійшов до проголошення автономії соціалістичної федерації Форлі. Він надіслав керівництву партії телеграму доволі сухого змісту: «Ліквідуйте джоліттівського, монархічного рояліста Біссолаті, якщо ні, п’ятдесят секцій форлійської Федерації вийдуть з партії»37. Автономію було одностайно ухвалено 11 квітня форлійським відділенням і 23 числа того ж місяця більшістю голосів провінційної федерації. Але коливання національних керівників революційної фракції та відмова виходити з партії з боку інших федерацій унеможливили керований Муссоліні розкол і звели нанівець його мрію подарувати життя новій революційній соціалістичній партії.
У вересні 1911 року він залучився до демонстрацій проти війни у Лівії, якої прагнув уряд Джолітті і до якої з прихильністю ставилися деякі радикальні, республіканські та синдикалістські фракції, але якій потужно протидіяли найреволюційніші соціалістичні фракції. Як одного з організаторів насильницьких дій його було заарештовано й засуджено разом з П’єтро Ненні, тодішнім республіканським лідером Романьї. Муссоліні залишався в ув’язненні від 14 жовтня 1911 року (день арешту) до 12 березня наступного року: саме в цей період він зробив перші автобіографічні записи (опубліковані лише в 1947 році). Цим тривалим ув’язненням можна датувати як сходження Муссоліні до верхівок італійського соціалізму, в якому вже знайшла місце його по-справжньому революційна натура, що чинила рішучий опір співробітництву з буржуазією та стриманим реформістським настроям партійної верхівки, так і перші сумніви щодо здатності італійського пролетаріату стати головною дійовою особою революційного процесу.
З цього моменту кар’єра Муссоліні в соціалістичних лавах почала стрімко розгортатися. В липні 1912 року, тобто ледь через чотири місяці після ув’язнення, його спіткав величезний особистісний і політичний успіх на національному конгресі ІСП у Реджо-Емілії, хоча взагалі він поки що позиціонував себе як фігуру другого плану. Тож свій шлях до очільництва течії та політичного лідерства він здійснив, так би мовити, за польових умов завдяки палкій промові, в якій наголосив на несумісності між соціалізмом та парламентаризмом і жорстоко розкритикував дію соціалістичних парламентаріїв. Він запропонував – а згодом отримав на це дозвіл від делегатів – вигнати з партійних лав групу помітних представників реформістського крила, в тому числі вкрай ненависних йому Леоніда Біссолаті та Іваное Бономі: «…Ніколи жодна людина в соціалістичному русі не йшла вгору так блискавично практично від позицій другого плану до позиції найвищого значення»38.