Необхідні речі
- Автор: Кинг Стивен Эдвин
- Год: 2021
- Язык: украинский
- Год: Клуб семейного досуга
- ISBN: 9786171290396
- Переводчик: Владимир Куч
- Жанр: Ужасы
Электронная книга - «Необхідні речі». Краткое содержание книги:
Обережно! Ненормативна лексика!
У форматі PDF A4 збережений видавничий макет книги. (В формате PDF A4 сохранен издательский макет книги.)
Кітон, на п’ять дюймів вищий і на сотню фунтів важчий, різко й коротко струснув полісмена, але після цього відпустив. Він дістав з кишені штраф і підніс його Норрісові до носа.
– Це ж твоє прізвище на цій херні сраній? – вимогливо запитав він, ніби Норріс це вже заперечив.
Норріс Ріджвік чудово знав, що це його підпис, хоч і схований під гумовою печаткою, але розбірливий, і що цю штрафну квитанцію він видер зі свого блокнота.
– Ти припаркувався на місці для каліки, – промовив він, відступаючи від стіни й потираючи потилицю. Гадство, там сто відсотків ґуля виросте (а Бастер ще й до всирачки налякав його, це не заперечиш). Коли первинне здивування вщухло, почав наростати гнів.
– На чому?
– На місці для людей з інвалідністю! – гаркнув Норріс. «І мало того, сам Алан наказав мені виписати той штраф!» – збирався продовжити він, але не став. Навіщо дарувати цій жирній свинюці задоволення від того, що переводиш стрілки? – Тобі вже про це не раз говорили, Ба… Денфорте, сам знаєш.
– Як ти мене назвав? – зловісно запитав Денфорт Кітон. По щоках і щелепі йому розросталися червоні плямки розміром із центифолії.
– Це дійсний штраф, – продовжив Норріс, ігноруючи останню репліку, – і, як на мене, його краще заплатити. Тобі пощастило, що я не штрафую тебе ще й за напад на поліцейського!
Денфорт розсміявся. Звук глухо відбивався від стін.
– Я тут ніякого поліцейського не бачу, – сказав він. – Лише худий шматок гімна в упаковці від в’яленої яловичини.
Норріс зігнувся й узяв кашкет. Нутрощі скрутило в клубок страху – Денфорт Кітон, ворог, якого й ворогові не побажаєш, – а гнів переріс у лють. Руки тремтіли. Проте він відвів секунду, щоб рівно посадити кашкет на голову.
– Можеш перетерти це з Аланом, якщо хочеш…
– Ні, я з тобою це перетру!
– …але мені ця розмова вже набридла. Заплатити потрібно протягом тридцяти днів, Денфорте, інакше тебе доведеться забрати. – Норріс випрямився до своїх повних п’яти футів і шести дюймів[33] і додав: – Де тебе шукати, ми знаємо.
Він рушив геть. Кітон, обличчя якого скидалося на захід сонця в зоні ядерного вибуху, ступив уперед, щоб перекрити йому шлях. Норріс спинився й підняв на нього палець.
– Зачепиш мене, і я тебе в камеру кину, Бастере. Не жартую.
– Так, з мене досить, – промовив Кітон дивним невиразним голосом. – Досить. Тебе звільнено. Скидай уніформу й починай шукати нову ро…
– Ні, – озвався позаду них голос, і обоє обернулися.
У дверях чоловічого туалету стояв Алан Пенґборн.
Кітон стиснув руки в пухкі білі кулаки.
– Не лізь у це.
Алан увійшов, двері позаду нього повільно зачинилися з тихим свистом.
– Ні, – повторив він. – Це я сказав Норрісові виписати той штраф. Ще я йому сказав, що сам скасую його перед нарадою щодо закупівель. Дене, це ж штраф на п’ять доларів. Якого хера з тобою діється?
Голос в Алана був збаламучений. Він почувався збаламучено. Бастер ніколи не був приємним чоловіком, навіть у кращі часи, але такий вибух – занадто навіть для нього. Від кінця літа чоловік здавався якимсь потріпаним і вічно на межі (Алан чув далекий рев його голосу, коли виборні проводили засідання комітету), а в очі йому поселився якийсь загнаний погляд. Він на мить задумався, чи Кітон, бува, не хворий, і вирішив, що подумає про це пізніше. Він і без того в гиденькій ситуації.
– Нічого зі мною не діється, – люто процідив Кітон і пригладив назад волосся. Норріс із задоволенням відзначив, що руки в того також тремтять. – З мене просто досить, мене дістали всі ці зарозумілі мудаки, як оцей… Я намагаюся зробити для міста якнайбільше… бля, та я багато чого вже зробив для цього міста… і мене замахало постійне переслідування… – На мить він спинився, ковтнув товстим борлаком й вибухнув: – Він мене Бастером назвав! Ти знаєш, як я на таке реагую!
– Він перепросить, – спокійно промовив Алан. – Правда, Норрісе?
– Не знаю, чи вдасться, – відповів Норріс. Голос тремтів, нутрощі викручувало, але гнів ще не вщух. – Я знаю, що це йому не подобається, але річ у тім, що він на мене зненацька наскочив. Я стояв, дивився в дзеркало чи рівно краватка лежить, коли він мене схопив і кинув об стіну. Я нормально так головою бахнувся. Блін, Алане, я навіть не думав, що говорю.
Алан перевів погляд на Кітона.
– Це правда?
Кітон опустив очі.
33
≈ 167,5 см.