Майже ніколи не навпаки
- Автор: Матиос Мария Васильевна
- Год: 2007
- Язык: украинский
- Год: ЛА «Піраміда»
- ISBN: 978-966-441-029-5
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Майже ніколи не навпаки». Краткое содержание книги:
Чи той черкес лишив би в ній своє чорне паскудне сім'я?
Чи вилупилися б тоді з Теофілиної утроби оті ненависні діти?!
Грицько ж бо не ґвалтував на війні чужих жінок, хоч би й розлягалися були перед ним! Він їх брав — бо вони того самі хотіли, а йому того конче було треба. Для здоров'я. А ґвалтувати — Боже борони.
…Варварчук щось говорив.
Кейван тимчасом думав.
А далі він відчув полегкість. Так-так. Кейван почув, як у ньому знову прокидається приспана злість. Він її гасив-гасив, бо треба було гасити.
А як інакше?
Уб'є жінку — семеро дітей треба буде годувати.
Хто їх буде годувати, як його запроторять у в'язницю?
Задушити двох чорних байстрят…
Рука йому не піднялася після того, як п'ятеро його, його! синів обступили собою дрібних черкесенят, боронячи їх від батькового гніву. А старшенький, Амбросій, вхопив його за руки:
— Убивайте і нас із ними, тату. Бо ми всі рідні брати. І у нас одна мамка.
Поломилася тоді воля Грицькова, як суха гілляка.
Він не був ґвалтівником, але й дітовбивцею не стане.
Та що йому робити, коли з нього мовчки сміються люди?
А може, не сміються? Після війни — в кожній хаті по букаті.
А Варварчук помстою Дмитрикові спас тоді Грицька. Спас, ніби спасав потопельника… ніби до життя вертав чоловіка, витягнутого із зашморгу. Інакше Грицько був би здурів на голову.
О, так. Іван, певно, думав, що Кейван помагає йому виймати душу з Дмитрика. А воно ж бо ні.
Не Дмитрика між дошками гамселили дужі Грицькові ноги. Не Дмитрика. Черкеса умертвляв Кейван, гопасуючи підошвами по хлопцевих нирках. Умертвляв черкеса і двох його вилупків з Теофілиної утроби. Лють свою люту і нутряний вогонь свій непогашений топтав. Мсту свою чорну. Ненависть загнуздану убивав тоді Кейван у Варварчуковій хаті.
А що воно дало?! Божечку справедливий… В яку прірву втягнула його чорна помста, Боже! Покотилося Грицькове життя гостинцем страху від тої люті. А тепер запечаталося зовсім. Ще якийсь місяць-другий — і подякує цьому світові Кейван. Нібито добрий, а насправді лютіший від звіра стражденний чоловік, що запечатав собі уста брехнею аж до сьогодні. Поки не виповів правду старшій Чев'юковій невістці Одокійці. А що дала та правда? Ніц! Бо поки Грицько жив думкою про свою тайну, він мав надію, що визволення від неї принесе і йому полегшення. І скине камінь із душі. А тайна про Дмитрика виявилася порожнім звуком. Нікчемною виявилася Кейванова тайна, яка не була тайною для Одокії Чев'юкової.
ГРИЦЬКО ЗАПЛЮЩУЄ очі — й одразу звідкись із чорної темряви випливає до нього усміхнене обличчя ще не зовсім старого Кирила Чев'юка. Добрий Кирило з розпростертими руками нібито пливе Грицькові назустріч. Нібито хоче його обняти та поплескати по плечах, як любив це робити з усіма, кого зустрічав на дорозі. «Дорогий пане-товаришу! — казав довстріч Кирило чи то малому, чи то старому — і відкрита усмішка тягнулася йому до самих вух. — Як днювали? Чи гараздували?»
Сполотнілий навіть уві сні Кейван сахається привиду, і з усієї сили пробує відбиватися від нього руками, а далі сповзає на підлогу і б'ється головою в ліжко. Боже! Скільки може тривати ця мука?! Хіба він думав про Кирилову смерть, коли йшов до жида свідчити замість старого Чев'юка, щоб фальшиво переписати заповіт з Павла на Оксентія?! Грицько навіть тоді думав лише про свою обиду на Теофілу і гасив ненависть до двійка дітей, які дивилися на нього чужими — чорними, як вугля, очима, але говорили до нього його мовою…
Він бив Теофілу, коли тільки міг, наче приблудного пса, що вкрав із господарки найкращий шмат буженини.
— Зроби так, щоб я тебе шукав! — щоранку казав Грицько жінці, лишень розплющивши очі.
І вона, незвично згорбившись, днинськами {{ Днинськи (діал.) — дні. }} зникала як не в городі, то в стайні. Навіть кухонне начиння винесла в літню кухню, де зазвичай готувалося їдло свиням.
— Дай, Боже, й курці розум! — допікав Грицько мовчазну Теофілу за будь-що, будь-де і будь-при кому.
Проте спати з нею спав і на не своїх дітей руками не посягав.
Але то не загасило вогонь в його грудях.
…НІМИЙ — ОЛЕКСА ГОВДЯ — став у саду під грушею Мариньки-богодухої мало не посеред ночі. Коли ще спали півні й люди. І вже лінувалися пси й злодії.
Спочатку босий Говдя навшпиньки обійшов сад.
Сад іще не блистів росою, хоча трава була холодна від вологи. Густі, давно необрізувані дерева похмуро нависали над землею, тягнучи чорні костури гілля додолу; і лиш молоді вишні лопотіли округлою білою кроною в небо.