Майже ніколи не навпаки
- Автор: Матиос Мария Васильевна
- Год: 2007
- Язык: украинский
- Год: ЛА «Піраміда»
- ISBN: 978-966-441-029-5
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Майже ніколи не навпаки». Краткое содержание книги:
У хаті пахло теплом і домашнім їдлом.
Усе, як до війни.
Але щось було й не так, бо чого б то Теофілі стояти майже наструнко, а не впасти чоловікові на груди, та не заплакати з радості?
І до чого тепер посеред хати сокира й потертий пастуший батіг із коров'ячим мотузом?
Чи вони, сараки, ще не відвикли, що фронт давно пройшов і їм нічого не загрожує?
Чи минулий страх сильніший за теперішню радість?
— Фільо! — рушив Грицько від порога до жінки. — Фільо, я вернувся з войни живий, а ти… — Кейван не встиг закінчити думку, як Теофіла впала перед ним навколішки і, обхопивши руками коліна, вперше заговорила:
— Убий мене, Грицьку! Зітни мені голову або задуши… але я не вборонилася… не вборонилася я, Грицьку… — та з тими словами й простягнула йому до рук сокиру.
Не роздумуючи, Грицько вовком шугнув до колиски.
В розгойданій старосвітській колисці, потемнілій від часу, подекуди поточеній шашелем, на Кейвана сопіло двійко діточок. З виду було їм десь рочків до двох. Одне дитинятко, розбуджене різким рухом, нараз закліпало сонними очима й завовтузилося, намагаючись виборсатися з-під покривала. А друге спало, як у мами за пазухою, леда всміхаючись солодкому сниву кутиками уст та смішно ворушачи бровенятками.
Пополотнілий Грицько, не проронивши жодного слова, одним рухом зірвав колиску з прив'язі й щосили гепнув нею об підлогу.
Колінкуюча Теофіла миттєво зірвалася на ноги й усім тілом упала на розгойдану колиску, затуляючи собою дітей.
Амбросій, прикривши обома долонями рот, забився за припічок, і тільки тонко хрипів ізвідти:
— Тату, не вбивайте маму… тату… не вбивайте…
Жінка лежала долілиць на колисці — а чоловік бив її залізними руками.
Люто.
Мовчки.
І вона підставляла під удари непокриту голову.
Залізна рука відривала Теофілу від двох живих клубочків — а вона, намертво обвивши дітей руками, лише підставляла під удари голову, і збожеволілий Грицько несамовито рвав її розплетене волосся, що жабуринням намотувалося на руки.
Кров ішла Теофілі ротом і носом — і вона харкала кров'ю в рукав сорочки, не приймаючи рук від колиски.
Нарешті, втомившись від побоїв, Грицько сів на припічку й притягнув до себе старшого сина.
— Де Маковій і Хризонт? Де Танасій? Прокіп? — підвів синове підборіддя.
— У вуйни Анни, — схлипнув Амбросій, а далі забився плачем у татові груди.
— Курва дошка ваша була! — вдарив дитину Кейван і підійшов до Теофіли. — Вставай! Я хочу знати! — сіпнув її за розірвану сорочку…
…УЖЕ ТИСОВА РІВНЯ мовчки змирилася з третім, але таким самим нахабним від початку війни пришестям окупаційного війська на свою землю,
уже відчитала молитви за трьома забитими насмерть жидами і розгребла руїни спалених ворогом домівок,
поприбивала ногами пилюку від розграбованого збіжжя й фуражу,
ще раз умилася слізьми від образи й лютості,
і тепер рахувала на пальцях, чи це, третє, пришестя буде таким самим недовгим, як два перші, чи тільки коротким, але незмінно жорстоким.
Перший раз русаки стали в цім краю постоєм лише на шість неділь — від вересня до середини жовтня. Проте цього було достатньо, щоб лишити по собі багато зла й сліз.
Через рік, коли фронт ходив туди-сюди, як ґаздинька без чоловіка, російське військо тримало тут оборону цілий рік і ще трошки.
І ось коли в червні 1916 року чужинець прийшов у Тисову Рівню втретє, його сахнулися навіть діти.
…ТЕОФІЛА З СЕСТРОЮ Анною підгортала в городі картоплю, трійко її старшеньких хлопчиків — Амбросій, Маковій і Хризонт — неподалік пасли корови, а меншенькі — Танасій і Прокіп — бавилися поруч, коли на безмовній сільській дорозі закурило пилюгою з-під численних кінських копит, а довколишня тиша заповнилася багатоголосим чужим шварґотінням.
Кейванова знала, що так у село вже двічі вступав тільки чужинець.
— Знов! — крикнула Теофіла, кидаючи сапу між картопляні ряди, й боляче сіпнула Анну за оголений лікоть. — Тікаймо в пивницю, — штурхала переляканих дітей. — Лише скоренько.
Поки всі семеро прибігли на подвір'я, там уже напували коней двоє вояків.
— О! — сплеснув руками один із них, побачивши перед собою переляканих і задиханих жінок. — О! Ти! — ласо всміхнувся й поманив пальцем до себе Анну.
Він був молодий. Років, може, з так, як Теофілі. Чорний, ніби вкрита пилюкою чорна смола. Густе кучеряве волосся вилося йому з-під легкої шапки-кубанки, а тонкий стан був підперезаний широким шкіряним паском поверх довгого темно-синього суконного строю без ґудзиків, схожого на халат, бурку або кунтуш. Краї запанахані один за другий. З-під цього дивного убору виднілася темна сорочка й такі ж штани. При боці чорного вояка гойдалася шабля у піхвах. І сам він погойдувався з п'ят на пальці, ніби підбирав такт до розмови.