Майже ніколи не навпаки
- Автор: Матиос Мария Васильевна
- Год: 2007
- Язык: украинский
- Год: ЛА «Піраміда»
- ISBN: 978-966-441-029-5
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Майже ніколи не навпаки». Краткое содержание книги:
— Ти! — вояк підходив ближче до жінок, і далі показуючи пальцем на Анну. — Дай вода. Я хотєл вода, — шварґотів чорний чоловік, однією рукою відводячи Теофілину руку, що прикривала сестру, а другу тримаючи на шаблі. — Ти! — весело погрозив указівним пальцем Теофілі. — Она дайот мнє вода, — вдруге показав на Анну, не забувши перед тим знову окинути оком Теофілу.
Побіліла на вишневий цвіт Анна дрижала позаду старшої сестри, намагаючись затулити груди, її засмаглі руки також тремтіли — і від того вся вона скидалася на перелякану пташку.
— Твой муж? — питав Теофілу вояк, почергово показуючи рукою на хлопчиків, що вчепилися в мамину спідницю обома руками.
— Мої діти! Діти. Це мої діти. А це моя сестра, — гарячково відповідала Теофіла, хапаючись за криничну корбу. — Я зараз дам вам води сама. Зараз, — хапалася за розгойдане відро тремтячими руками.
— Ти! — знову вказав пальцем на Анну вояк. — Ти… вода дайот.
Змертвіла Анна повільно відсторонила сестру й, дрижачи, схилилася над цямринням, щоб узятися за відро.
І цієї миті чорний чоловік ззаду плеснув долонею Аннині сідниці, далі обома руками розвернув її до себе обличчям і поклав руку на пазуху.
— Не руш її! — не пам'ятаючи себе, Теофіла навідліг ударила чужинця в груди, а тоді в лице: — Не руш! Вона чекає з війни хлопця, — впала перед ним на коліна. — Анно, тікай, Анно! Тікай із дітьми! — кричала сестрі, а сама тримала чужинця за поли його дивного строю і билася головою об його коліна: — Не руш її! Вона дівчина!
Вояк лише дивно усміхнувся, ніби й не зауважив Теофілиного ляпасу. Щось шваргнув по-своєму напарникові, і той, приклавши палець до губів, показав обом мовчати. А сам, розвівши руки, наближався до Анни з дітьми. Ніби хотів їх обняти.
Анна, обтиснута переляканими хлопчиками, закам'яніло стояла коло криниці, все ще затуляючи груди долонями. З очей її бігли сльози, та вона їх не втирала. І вояк, що йшов із розпростертими руками, нараз виструнчився й опустив руки вздовж тіла, ніби готувався за мить віддати Анні чи дітям честь.
Далі він знову приклав палець до губів.
А тоді озирнувся.
Його побратим, намотавши на руку жіночу косу, що батогом випала з-під хустки, заштовхував старшу сестру в прочинені двері стодоли. Вона ж, обхопивши його запилюжені чоботи обома руками, чи то боронилася, чи, навпаки, помагала.
…Про те, що було далі, Теофіла намагалася ніколи не признаватися навіть самій собі.
Бо як тільки за ними заскрипіли завіси дверей і стодола вкрилася напівмороком, із чорного чужинця-ґвалтівника зробився звичайний чоловік, так само спраглий ласки, як спрагла в нічних своїх снах Теофіла після кількарічної розлуки з Грицьком. Вона ніколи була б і не подумала, що перша-ліпша чоловіча рука — чужа чоловіча рука! — може так легко вжалити раніше неприступне для чужого потайне її місце і так нагло підкосити тверду, як думала вона дотепер, жіночу волю.
Перші хвилини з черкеса гарчав голодний самець, що був ладен розірвати самицю на шмаття.
І точно так само полонена враз самка спершу нагадувала підстрелену суку:
вона звивалася з болю й вила з відчаю,
дряпала обличчя й кусала шкіру,
гамселила нападника ногами,
норовлячи вирватися з його навіжених обіймів.
А він її лише обнюхував та стискав кліщами рук.
Може, так би воно й сталося, що чоловік і жінка (одночасно несамовиті: він — у пристрасті, вона — в страху) побороли б одне одного — і навіки відскочили би нарізно, коли б ота дурна лляна спідниця поверх лляної сорочки, в шалі нерівного змагу, була не задерлася Теофілі вище колін і не оголила білі — нібито жінка жила в пивниці — ноги.
Отоді черкесові руки раптово розімкнулися — й права його долоня, гаряча, мов грань, спочатку завмерла на внутрішній стороні стегна, а далі — небавом, але сміливо поповзла догори.
Та так пестливо,
так смертельно палко й ніжно,
так нечувано смачно й заклично,
що Теофілині ноги не могли знести такої тортури: вони самі розмикалися перед чоловічою — тепер уже впокореною — силою.
Не було ні думки… ні страху… лиш дивне біле розп'яття миготіло їй у голові, немовби в тумані. Бо той клятий черкес із чорними, що земля, очима палав їй у очі й одною рукою пестив стегна, а другою перебирав пругкі груди. Його губи, теплі м'ясисті губи тягнули останні соки з її уст, ніби шукали там меду чи, може, навпаки: вливали меди в Теофілу…