Ґудзик
- Автор: Роздобудько Ирен Витальевна
- Год: 2008
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-4041-1
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Ґудзик». Краткое содержание книги:
Роман «Ґудзик», що ми пропонуємо до уваги читача, у 2005 році отримав першу премію Всеукраїнського конкурсу «Коронація слова».
Цей роман має багато нашарувань, сюжетних колізій і героїв. Його часовий простір: від середини 70-х до наших днів, його географія — Київ, українська провінція, Росія, Чорногорія, зрештою — Америка. Але головна ідея така: велике щастя або велика трагедія може початися з найменшої деталі, з ґудзика, який так легко загубити, а потім шукати все життя…
Це роман про любов, вірність, зраду. Про те, що ніколи не варто оглядатися назад, а цінувати те, що існує поруч із тобою — сьогодні і назавжди.
А можливо, цей роман про… дещо з життя янголів, що випадково потрапили на нашу землю?…
Монтенегро (мені чомусь приємніше називати цю країну саме так) — маленька країна, що не так уже й давно входила до складу колишньої Югославії. Незважаючи на те, що офіційною столицею Монтенегро вважалося місто Підгориця, Цетіньє був її серцем. Це мальовниче містечко мало чим відрізнялося від інших — кілька вуличок, безліч кав'ярень, жовті плити майданів, велика кількість горіхових дерев та вражаючі готичні будівлі.
Я брів, куди заманеться, зупиняючись у кав'ярнях, щоби випити кухоль світлого місцевого пива, яке прийшлося мені до смаку. Одного разу натрапив на монастир, в якому зберігається рука Івана Хрестителя. Я тупо дивився на цю темно-коричневу, висохлу кінцівку і вкотре думав: що сказала б Ліка? Гадаю, це видовище їй не сподобалося б…
Повертався в місто, де був мій готель, власним ходом — автостопом. І місцеві жителі не брали з мене ані копійки.
Так минув тиждень, наприкінці якого мене заколисало це тихе, майже рослинне життя, з його повільними, розтягнутими в часі вечорами, просякнутими ароматом кави. Вусаті смагляві аборигени щоденно просиджували в «кафанах» (так тут називалися ці кав'ярні) за чаркою ракії й скидалися на кам'яні статуї — такі ж застиглі та древні, як гори.
Взагалі, враження було таке, ніби потрапив до табакерки турецького паші — настільки уповільненим було життя в цьому місті. І несподіваним виглядав будь-який рух та дивна музика, дуже схожа на східну. Одного разу з балкона я спостерігав «чорногорську хору»: четверо чоловіків, узявшись попід руки, утворили щільне коло, їм на плечі вилізли ще четверо й стільки ж піднялися на «третій поверх». Уся ця людська конструкція почала повільно кружляти під музику, яка долинала з ресторану. Від цього танцю повіяло чимось справжнім, древнім і вічним. Я уявив, що невимушеним і звичним жестом кладу руку на плече Ліки й ми дивимося на все це разом. Очі її розширені, як у дитини. Вона сміється, стискає мою долоню…
5…Цинь-ци-лінь-ци!
Драгі клінци!
Моя главна занімація -
То є бистра цинциляція!
«Клінци» — це барабанні палиці, «цинциляція» — щось на кшталт «барабанити». Я сидів у кафані та слухав цю невибагливу пісеньку. Я вже обійшов усе місто вздовж і впоперек, до від'їзду залишалося три дні. Я не знав, що мені робити в цей час. Допив пиво, вийшов зі «старого міста» і спустився вниз, до озера. На набережній, немов павуки у своїй павутині, під плетеними навісами сиділи представники приватних туристичних фірм. Вони не нав'язували своїх послуг, як це буває в Тунісі чи Єгипті. На стендах за їхніми спинами було наліплено купу рекламних фотографій, під кожною напис: «Дайвінг», «Серфінг», «Морська прогулянка», «Монастирі» й ціна послуги. Я ніколи не розглядав ці стенди. Але чомусь саме зараз мене відвідала думка, чи не попірнати мені наостанку із аквалангом? Я підійшов до господаря стенду й сів у плетене крісло навпроти нього.
— Що пан бажає?
Я пояснив, що пан бажає взяти дайвінг, але так, щоби це було не в групі, а якось окремо.
— Пан хоче персональний виїзд? Так, пан хотів саме цього.
— Немає проблем! — вигукнув господар. І почав пояснювати, якою буде моя подорож до моря, скільки вона коштує та в яку бухту мене можуть відвезти хоч зараз.
— О, то дуже красива місцевість! Ось подивіться…
Він розгорнув переді мною альбом з іншими світлинами, на яких було зображено щасливих туристів (головним чином — жінок), які позували під водою в оточенні риб. Я ліниво погортав альбом, мимоволі весь час повертаючись до одного фото: блондинка з довгим волоссям, що здіймалося над головою, як полотно, крізь скло маски очі дивилися прямо в об'єктив занадто серйозно, трубка, яку вона затискала губами, викривляла нижню частину обличчя, біля простягнутої долоні — маленька жовта рибинка…
— Пан бере поїздку? — голос господаря вивів мене з певного ступора (зі мною це траплялося доволі часто).
— Що? Так… Я подумаю…
Я підвівся й пішов уздовж набережної.
Дійшов до рогу. Закурив. Обіперся спиною на огорожу і роззирнувся. Кожна друга або, в крайньому разі, п'ята дівчина навіть у цьому мізерному чужому містечку здавалася мені подібною до Ліки. Коли я зустрічав таку схожість, подумки радів — мені здавалося, що Ліка точно жива — так само дихає, ходить, сміється, як і ці безтурботні незнайомки…
Швидким кроком я повернувся до намету господаря дайвінгу.
— Чи можу я ще раз переглянути світлини?
— Звичайно! — він простягнув мені кілька альбомів. Я безпомилково взяв той, де була блондинка, котра привернула мою увагу, — одразу ж розгорнув на цьому знімку та вп'явся в нього очима. Як вона була схожа на Ліку! Вводив в оману лише колір волосся. А ще — деяка спортивність статури. Я хотів подякувати й повернути альбом, але не міг відірватися від погляду з-під скла маски. «Маячня… — подумав я, — цього не може бути…»