Ґудзик
- Автор: Роздобудько Ирен Витальевна
- Год: 2008
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-4041-1
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Ґудзик». Краткое содержание книги:
Роман «Ґудзик», що ми пропонуємо до уваги читача, у 2005 році отримав першу премію Всеукраїнського конкурсу «Коронація слова».
Цей роман має багато нашарувань, сюжетних колізій і героїв. Його часовий простір: від середини 70-х до наших днів, його географія — Київ, українська провінція, Росія, Чорногорія, зрештою — Америка. Але головна ідея така: велике щастя або велика трагедія може початися з найменшої деталі, з ґудзика, який так легко загубити, а потім шукати все життя…
Це роман про любов, вірність, зраду. Про те, що ніколи не варто оглядатися назад, а цінувати те, що існує поруч із тобою — сьогодні і назавжди.
А можливо, цей роман про… дещо з життя янголів, що випадково потрапили на нашу землю?…
Заблукати тут було неможливо — всі вулиці спіраллю вилися довкола ратуші. Гуляв я довго, дивуючись старовині та затишності цього міста, котре дедалі більше нагадувало мені якийсь історичний лабіринт. Це місто могло б сподобатися Ліці, раптом подумав я. Ні, брешу — таке «раптом» стало для мене постійним, звичним станом. Тепер, коли я зіштовхувався з будь-якими проявами життя, ловив себе на думці, що оцінюю їх із точки зору: що сказала б Ліка?…
…Мене завжди дивувало, що навіть іронічно налаштовані поважні громадяни сприймають телевізійників, як небожителів, самі рвуться на телеекрани й наступного ж дня після зйомок у якому-небудь ток-шоу все гордо поглядають навсібіч: чи впізнають їх перехожі? Я досить добре знав цей світ, як і те, що згодом усе поволі перетворюється на профанацію. Для мене важливим було одне: відверто зізнатися в цьому. Я, наприклад, міг заявити прямо: те, чим займаюся всі ці роки, і є профанацією, достатньо талановитою (цього в мене не віднімеш), але все ж таки — профанацією. Я майстерно агітував людство розкуповувати миючі засоби, жувальні гумки від карієсу, йогурти, шини та інше. Мені необхідно впарити цю продукцію якнайбільшій кількості громадян — від цього залежить, чи зможу я сам купувати все це. Приблизно так я думав, збираючись узяти участь в цьому семінарі, і, звичайно ж, не збирався говорити про це вголос. Хіба що за чаркою ракії з такими, яким був сам. Якщо такі, звичайно, знайдуться. Я знаю, Ліка зрозуміла б мене. Я й сам тільки тепер щось починав тямити: на тлі всієї цієї профанації в мене нарешті з'явилося те дещо, яке я завжди шукав, — жінка, котра любила мене таким, яким я був, із усім мотлохом, що мав усередині. Вона любила мене — будь-якого. Не героя, не мудреця, не багача. Вона мене любила. І не давши мені часу зрозуміти це, раптово зникла з мого життя. Раптово, моторошно й тихо. Так тихо, як і любила. Вона жила в мені, як піщинка всередині мушлі — муляла мої ніжні егоїстичні нутрощі й от викотилася назовні. І ось тепер я думаю про неї так, як би вона того хотіла. Чи знаєш ти про це, Ліко?… Агов!..
…Відсидівши на урочистому відкритті семінару, я вирішив, що робити тут мені нема чого. Тим паче, що моєї присутності тут ніхто особливо не вимагав. Проте бейдж давав змогу вільно відвідувати всі музеї. Я вирішив скористатися цією нагодою замість того, щоби кожного ранку сідати до мікроавтобуса та їхати до місця проведення семінару. Це мало приблизно такий вигляд: о восьмій ранку до готелю під'їжджав рафік, у ньому вже сиділо дві просунуті дівиці в коротесеньких джинсових шортах, які наполовину відкривали їхні смагляві сідниці, пара операторів-італійців. Дорогою ми заїжджали в кілька готелів і підхоплювали ще пару-трійку колег і цією веселою компанією їхали до Цетіна (або — Цетіньє, як вимовляли місцеві). Там, у конференц-залі одного з п'ятизіркових готелів-монстрів, нас — чоловік зі сто — маринували до вечора з перервами на обід та щогодинною п'ятнадця-тихвилинною кавою-брейк. Після двох-трьох доповідей та перегляду кількох роликів я непомітно втікав до міста. І після першої спроби, робив так щодня.