Ґудзик

У ту ніч після передачі мене мучило одне запитання: чи можу віддати її вам? Запитання було риторичним. Відповідь на нього я мав однозначну. Але я бачив ваші очі! І якщо раніше вважав за деспота й лиходія, то тепер це враження розвіялося. Я зрозумів, що щось не склалося. Щось на «вищому» рівні, про що мені знати не варто…

Ви, мабуть, здивуєтесь, але я вас розшукав. Я хотів побачити вас. Рішення було нелогічним і майже жіночим. Адже тільки жінки прагнуть зустрітися із суперницею, щоби переконатись, що вона… молодша та красивіша. Але в мене була інша мета: хотів упевнитись, чи правильно чиню.

Перед від'їздом у нас лишалося кілька днів, які ми провели в столиці. Енжі не виходила з номера готелю, я залагоджував справи. Мабуть, ви хотіли б довідатись, чи намагався я розшукати її батьків? Можу відповісти: так. І тут усе було на мою користь. Мати перебувала в психіатричній лікарні, батько вже мав іншу дружину й, судячи з телепередач, був занурений у політичні ігри. Отже, лишалися ви. І я підстеріг вас біля під'їзду. Так, я бачив вас… Ви вийшли, пішли до свого авта, постояли, запаливши цигарку. Я всотував кожен ваш порух. Тільки уявіть, я б підійшов… і за годину Енжі могла б бути з вами. Я вагався тільки одну мить. За цю мить я зрозумів: не варто. Не подумайте, що кажу так, аби виправдати свій вчинок. Ні. Якби Енжі могла б бути щасливою з вами, я б відступив. Але у вашій країні я зробив багато дивних спостережень: чоловіки тут завжди вимагають офіри. Цього я ніколи не міг збагнути! Ви маєте дивовижно вродливих жінок, ба більше, вони жадають вас і схиляються перед вами, вони намагаються стояти в тіні й подавати вам рушника, незважаючи на те, що втомлюються і страждають не менше. З материнських рук ви переходите в руки своїх наречених, лишаючись вічними дітьми… Я не міг кинути Енжі в такому світі! Я не хотів, аби вона мала виправдовуватися перед вами… Ані тепер, ані потім.