Кобиздохівські оповісті

Життя в нейтральній зоні почалося - ніби рай. Навіть старі люди такого не пам’ятали. Щоправда, дід Синюшко, посилаючись на спогади свого діда, стверджував вечорами у чайній, що точнісінько так було в Кобиздохівці в літо одна тисяча вісімсот шістдесяте він народження Христового, коли волю селянам ще не дали, але панам вже пов’язали руки. Чи так воно у наших предків було, як дідів дід стверджував, чи навпаки, так, як писали у шкільних підручниках з історії СРСР - то не суть. Головне, що ніхто не вказує людям, коли і що сіяти, як і чим сапати, з якого боку корову до бугая підводити і по скільки, звиняйте, гною вносити на кожен гектар ріллі. Голову з агрономом і зоотехніком на посиденьки в район не викликають, телефон теж мовчить, а пошта приносить виключно позаслужбову кореспонденцію у вигляді поздоровлень з днем народження і привітів від родичів.

На жаль, усе хороше тим і відрізняється від поганого, що погане - нескінченне, а хороше рано чи пізно закінчується. Мо’ то Господь придумав, аби нам життя медом не здавалося, а може - все це через те, як переконував один земляк (щоправда, в дуже п’яній кондиції), що земна вісь з місця з’їхала… Не знаю… Але свобода в Кобиздохівці закінчилася набагато раніше, ніж встигли нею насолодитися. І не тому, що начальство врешті решт допетрало, де в нього що лежить, бо начальство - воно і є начальство, себто, дурне від народження. То Сашко Кузьмінець, зараза мала, підвів і свого дядька Рохманчука, і всю нашу Кобиздохівську республіку. Нині він у професорах ходить. В Києві. Та ще й не простих, а міліцейських. Він тепер не Сашко-урвитель, а пан полковник. А тоді в шостому класі вчився і таке встругнув: мало йому було друзів у Кобиздохівці, так він наладився листуватися з якимсь таким же, як сам, аж із оцієї… Гваделупи. Кажуть, що то така ж Кобиздохівка, тільки з іншого боку глобусу. Ну, там ще пальми ростуть і зими немає. І самогонку не з буряка женуть, а з кокосу. Він у них - як у нас гарбуз, тільки що не на грядці, а на дереві росте.