Листя землі. Том 1
- Автор: Дрозд Владимир Григорьевич
- Серия: Листя землі #1
- Год: 1992
- Язык: украинский
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Листя землі. Том 1». Краткое содержание книги:
Володимир Дрозд — широковідомий письменник. Він автор багатьох романів, повістей, оповідань, що перекладені російською, а також багатьма європейськими мовами.
Художники: О. І. Яцун, В. Ф. Яцун
Як на осінь повернуло, панночка з матір ю до Києва скоріш, і пан Опанас слідочком. Зимою панночка в теплі краї — і пан Опанас за нею. А далєй, по зимі, привозить йон свою Наталію, дворових збирає і каже: «Се моя жона, а вам господиня…»
Ще як другу зиму зимував йон у тих Кримах біля панночки, прибігла Уляна Несторка серед ночі до баби Мокрини: «Поможіть його серце та до мого навернуть». А баба Мокрина мороз на шибці продмухала, подивилася у те вічко і гомонить: «Не, молодайко, табє з ним не жить, не пара ти йому. А як хочеш, присушу яго так, що ані тобі, ані панночці йон не буде, а тольки буде сирій землі». А Уляна їй і одвічала: «Се, бабо, я і без вас можу, бо Нестор покійний мені знаттє передав. А тольки нема у мене до пана Опанаса зла, а є печаль велика. Хай топче ряст, докуль йому судилося, бо недовго».
А знаттє у неї було, се правда. Скоро як вернулася з помістя до себе на хутір, гуляла я з нею на свадьбі, Семен Коршак дочку Мотрю оддавав. Дак яна трохи випила, витанцьовує і плаче, плаче і витанцьовує. А далєй як зарегоче, аж мороз у мене по тілу: «Мене такий любить, що вогнем дихає!» І правда се, літав до неї, літав, ми з дєвками самі бачили. Як летить поміж хат із Чорного лісу, з-за болота Замглай, вигинається, наче коромисло, а з пащеки іскри сіються. І всі людяки знали, що йон до Уляни Несторки літає, змій той. І літав йон, аж покуль Уляна знов у заміжжя не кинулася, наче в ополонку.
І приїхав Опанас Журавський з молодою дружиною в помістя, і наказав другого дня накрити столи для дворових. І зібралися дворові та хто в економії постійно служив, щоб новій господині вклонитися, Але не було між них ключниці Уляии. І не став Опанас казать, щоб покликали Уляну, а сам пішов у флігель, де вона з дітьми жила. Але порожній був флігель, і жодна жива душа не відгукнулася на його голос. А на столі лежало дбайливо складене вбрання, яке накупила була у Мрині Уляна, коли у них на любов тільки заходилося. Сиротливо стало на душі в Опанаса, але й порадів, що так усе владналося. Що ж, перегорнуто ще одну сторінку життя, думав, і навряд чи захочеться ще колись ту сторінку перечитувати. І сказала йому сестра Дарина на німе запитання Опанаса, що Уляна напередодні його приїзду розрахувалася у конторника, склала на воза хатні статки, зверху посадовила дітей своїх і відбула на хутір, на своє дворище. Не було осуду в голосі сестри, але не було й тепла до нього, Опанаса. І подумалося Опанасові, що Уляна була далекоглядніша і мудріша од нього, коли не захотіла продати хату на хуторі.
Як об'їжджав Опанас поля, заїхав і на хутір Несторів. Уляна город садила. Була вона по-сільському вбрана, у теплу хустку закушкана, — холодний вітер, сіверець, із-за Невклі віяв. І запитав Опанас у самого себе з подивом: «Невже цю сільську бабу любив я?» Але як розігнулася Уляна, поклавши на ріллю сапу, якою рядки для городини прогрібала, і зблиснули з-під хустки її великі, проникливі очі — здригнулося серце Опанаса од відчуття непоправного лиха, що його сам собі заподіяв. Але запитав він нарочито весело, хоч і тремтів голос: «Що ж ти, Уляно, так швидко розлюбила мене і покинз'ла?» Мовчала Уляна, дивлячись крізь пана, наче і не він стояв перед нею во плоті своїй, а лише прозора тінь його, і соромно стало Опанасові за свою нарочиту веселість, і зітхнув він тяжко: «Життя нами, Уляно, віжкує, а не ми життям. Як виплачу я сестрам долю їхню, мушу або продавать батьківщину, або службу шукать, бо земля тепер не вельми годує. Іти чиновником у якийсь департамент гидко, не для мене се. Та й не світить мені кар'єра чиновницька з моїм тюремним минулим. З тих списків, у які я вписаний, не викреслюють, допоки і в могилу не ляжеш. А за Наталкою матінка її мішок грошей дає, волю на всі роки майбутні мої…» І посміхнулася Уляна, скрививши обвітрені губи: «Так ось за яку волю ви боролися і по тюрмах сиділи, пане…» Ніби ножем штрикнула Опанаса тими словами у саме серце. Похнюпив він голову і мовчки пішов з городу. Але саме вийшла з хати Вівдя, мати Улянина, з хлопчиком малим на руках, схожим з лиця на Опанаса, і вигукнув радісно Опанас: «Мій синок, Уляно, мій! І він пов'язав нас на віки вічні!» — «Не ваш се хлопчик, пане, ні, не ваш», — одказала з грядки Уляна. «А чий же ще?»— подивувався Журавський. «Від змія йон, який до мене, людяки гомонять, щоночі з Чорного лісу літає…»
І не розумів Опанас, серйозно Уляна каже чи глузує з нього.
Як у воду яна дивилася, як у воду.
Бо знаттє своє їй Нестор покійний передав, усі так гомонять.
А я вам скажу: найкраще знаттє — то серце материне. Гомоніла яна, що од зміюки її Купер'ян, то таки од зміюки. Се вже десь під миколаївську буде. А мо', невдовжей послі японської. Війни на нашім житті як стовпи верстовії мелькають. Дак се вже вивчивсяії Купер'ян на гроші, що Опанас йому одписав, вивчився йон на вчителя, і вчителював йон у гімназії у Мрині. Вчителював йон у Мрині, а дорогу додому геть-чисто забув. А матері ж кортить на свого синочка подивитися. Бо хоч йон і в пани чи там підпанки вибився, а таки ж син, рідна кровинка ж. Та й хвалилася яна тади сином, ви ж Улянину погорду знаєте: не селюк, не наймит, як усі ми, не босак, а біля панів ходить. Одяглася Уляна у що кращеньке, а таки ж видко по ній, що людяка сільська, проста. Наготувала яна сього-того у гостинець і потьопала у Мрин. Потьопала яна у Мрин, розпиталася, де такий проживає, і заходить до нього на ту ж яго учительську квартеру. Заходить яна на квартеру, а се було в неділю, і були у яго, у Купер'яна, гості, з мринських панків та підпанків, бо йон тольки з такими знався, і писавсь йон Журавським, а не Терпилом. Дак заходить Уляна у ту яго квартеру, переступила поріг як була, з клунками через плече, бо ж гостинець несла, а там, у квартері, пани п'ють та у карти грають, п'ють та грають. Почервонів Купер'ян, як уздрів матір, а тади й каже: «Іди собі, тітко, на кухню!» А до гостей: «Се моя нова кухарка, але така недотепа, досі місця свого не знає».
Повернулася Уляна та й пішла геть з тої квартери. Гордячка була, ви ж її знаєте. Дак йон її уже за містом, на візнику, догнав, матку свою, та й гомонить до неї з візка: «Се так треба було, щоб не знали пани, що я роду простого, бо мені серед них жить і життя своє будувать». А й слова не сказала йому Уляна і не подивилася на нього, ви ж Уляну знаєте. Дак йон проїхав ще трохи слідом, до гори Собакаревої, та й повернув назад у город. А як жисть уже перевернулася, дак приїжджав, гомонять, Купер'ян у село до матки, бо треба було бомагу для нової власті, що йон роду простого, а не панського. Дак Уляна йому нібито і каже: «Не наш ти, а чий — не знаю. Бо ти не тольки од матки своєї одмовився, а й від роду нашого». Але то вже інша гомонка…
Ще заходив Опанас у кошари, ще об'їжджав поля й луги економії, ще косив з мужиками і жнивував, але робив усе те більше за звичкою. Бо не дуже він і був уже потрібний — усьому лад давав у господарстві управитель Штома, що його привезла з Києва баронеса. Гаврила Латку розрахували з економа і відпустили на всі чотири боки. Новий управитель довго вивчав конторські книги, оглядав економію і землі навколо Пакуля, а потому запропонував Опанасові план раціонального господарювання в помісті. І не знайшов що заперечити Опанас, бо голова Штоми працювала чітко, як машина, а цифри начитував, наче вірші, з любов'ю. Молода господиня помістя підпирала кожне слово управителя промовистим мовчанням. Школу ще сяк-так добудували, хоч і кривився Штома на зайві витрати. І зрозумів Опанас, що школа — це його лебедина пісня. Заїкнувся було про лікарський пункт у селі, але Наталія вичитала йому: «Нам з вами, Опанасе Михайловичу, треба тепер думати не про болячки сільських бабів, а щоб дітей наших майбутніх не пустити у світ голими й босими». Не став перечити він дружині, що вже в тяжі ходила: не можна нервувати вагітну. Скоро приїхав аж із столиці інженер. І підтвердив він, що місцева глина вельми придатна для виробництва цегли, і намалював план цегельні на березі Невклі, під горою Жомирівкою.