"Грант" викликає Москву

— Одна жінка, я її ще до війни знала. В аптеці працює.

— Ви її добре знаєте?

— Ми з нею раніше в однієї перукарки зачіску крутили.

— Воно й видно — не докрутили, — різко сказав Шрагін. — Та жінка знає, навіщо отрута?

— Якби не знала, не дала б.

— Завтра ви підете до неї і скажете, що отруту шукали для себе, придумайте яку завгодно причину: розчарування, ревнощі і таке інше. І заявіть, що ви передумали. Попросіть пробачення, переведіть все на жарт. Я не можу допустити, щоб Федорчук загинув через те, що якась аптекарка, з якою ви разом ходили до перукаря, бовкне кому-небудь про ваші дитячі заміри.

Юля дивилася на Шрагіна широко розплющеними очима. Здавалось, вона почала щось розуміти. Раптом вона згорбилась, опустила голову і голосом, сповненим болю, сказала:

— Зрозумійте, я німкеня, я не можу. Знайомі сусіди пальцями на мене показують — от, мовляв, що значить німкеня: прийшли в місто німці, так вона першим ділом полюбовника завела. — Юля підвела голову і, дивлячись на Шрагіна запаленими, виблискуючими очима, сказала: — Я їм покажу, яка я німкеня, покажу!

— Показувати треба не сусідам, які самі ще невідомо, як поводитимуться, — тихо сказав Шрагін.

— А кому ж?

— Вашому другові Федорчуку, — усміхнувся Шрагін. — Це для початку, а потім і мені, якщо я, звичайно, побачу, що ви не істеричка, а справжній боєць і хочете завдавати ворогові серйозних ударів.

— Хто ви? — спитала Юля.

— Я вже сказав: я відповідаю за все, що робитиме тут ваш друг Федорчук.

— І за його неробство теж? — усміхнулась Юля.

— І за неробство теж.

— З дитинства не люблю дешеві таємниці, — в’їдливо сказала дівчина.

— А дорогі? — запитав Шрагін.

Юля промовчала.

— Розкажіть краще про себе, хоча б у двох словах.

— Автобіографія потрібна?

— Так, поки що коротка.

— Поцікавтесь у товариша Федорчука, він у курсі.

— А він казав, між іншим, що ви людина серйозна.

— О, господи, ну ніхто я, ніхто! Вчилась у школі, через хворобу батьків не закінчила, пішла працювати. Була санітаркою в лікарні. Батьки перед війною померли. Батько робітник. От і вся анкета.

— У комсомолі перебували?

— Що значить — перебувала? Мені ж іще немає двадцяти семи. По червень включно внески сплачені.

— Хто ті німці, з якими ви познайомились? — спитав Шрагін.

— Сволота.

— Офіцери? Рядові?

— Я об рядових руки паскудити не збиралась.

— Вони не пропонували вас куди-небудь влаштувати?

— Пропонував один, — здивувалась Юля. — Перекладачкою в ресторан для льотчиків. Тут, у місті.

— Що ви сказали?

— Сказала: побачимо.

— Треба влаштовуватись.

— Навіщо?

— Потрібно, Юля. Дуже важливо знати, що думають льотчики Гітлера, про що між собою розмовляють, куди збираються летіти. А перекладач все це може взнати.

— То що ж, прямо отак і йти в цей їхній ресторан? — спитала вона.

— Прямо отак і йти… І зробити це, Юля, треба швидко. Днів через три — чотири постарайтесь повідомити, чим усе закінчилось. Скажіть Сашкові, а він передасть мені. Якщо не вийде, подумаємо про щось інше. Домовились? — Юля кивнула. — Ну що ж, згода! А тепер позвіть сюди Сашка. До побачення.