Поцілунок Лева
- Автор: Яворский Михаил Андреевич
- Год: 2006
- Язык: украинский
- Год: Літературна агенція «Піраміда»
- ISBN: 966-8522-64-8
- Жанр: Военная проза
Электронная книга - «Поцілунок Лева». Краткое содержание книги:
Війна очима головного героя далеко не така, якою описують її підручники з історії. Боротьба маленької людини - ось про що ця книжка, боротьба за життя, за волю, за завтрашній день, за проміння, яким сонце кожного ранку цілує її обличчя.
Зазвичай уроки закінчувалися засудженням ворогів народу, закликами до пильності й погрозами суворого покарання тим, хто здійснив наругу над статуєю.
Однак тиждень за тижнем, чуючи «Ми провчимо їх!», «Ми повідрубуємо їх брудні руки!», я почав втрачати цікавість до навчання. Вдаючи, ніби слухаю, я в мріях був далеко від класу, від міста, часто навіть на іншому континенті. Я любив розважатися, пригадуючи Тарзанові пригоди або Гуліверові мандри. Загубившись у джунглях, я пустував із мавпами, а випливши після кораблетрощі на безлюдний острів, засмагав під тропічним сонцем.
Ми з Богданом ще грали в шахи, але не так часто і захоплено, як раніше. Богданові думки, здавалося, постійно блукали деінде. Часто, коли я пропонував зустрітися після уроків, він казав, що має пильні справи. В мене було дивне відчуття, що наша дружба руйнується. Минали тижні - ми не грали в шахи, я сумнівався, чи прірву між нами можна подолати. Я розраджував себе тим, що Богдан також переживав і непокоївся.
Мене не турбували вчителеві заклинання: «Ми провчимо їх!», «Ми повідрубуємо їхні брудні руки!», ці погрози стосувалися всіх сорока п’яти учнів у нашому класі, а отже, не лише безпосередньо мене. То були просто слова, які вчитель кидав механічно, завчено підвищеним тоном. Вони були мені такі ж байдужі, як колись священикові залякування пеклом. Однак десь за місяць ті погрози почали відлунювати мені у вухах навіть після школи.
У такі миті мною опановувала тривога. Хвилі страху накочували неочікувано, переважно перед сном, коли я був сам. Тоді, не в змозі заснути, я дослухався до звуків знадвору. Найтихіший шурхіт, подібний до гуркотання авто або людських голосів, лякав мене - здавалось, «Вони» прийшли за мною.
Найгірше було однієї ночі. Я був вдома сам, оскільки пан Коваль поїхав з інспекцією тиждень тому. Коли я нарешті заснув після тривожної, безконечної нічноїтиші, то почув стуку двері веранди. Я подумав, що той стук мені наснився. Та скоро усвідомив, що то не сон. Стук був настирливим: хоч хто це був, він був сповнений рішучості увійти.
То не міг бути пан Коваль. Він мав ключі від дверей, до того ж він стукав по-особливому, немов за азбукою Морзе: один короткий удар і два довгі. Пані Шебець стукала навпаки, а я - три короткі удари і один довгий. Пан Коваль наполягав на такому способі стукання «просто, щоб знати, хто прийшов».
Стукіт гучнішав. Я був певний, що то «ВОНИ» прийшли за мною, бо хто міг бути безумний, щоб іти у відвідини так піз-но в ночі? Вночі місто належало «чорним воронам» - малим чорним вантажівкам, у яких таємна поліція забирала «ворогів народу» з їхніх домівок і везла до залізничої станції, звідки їх відправляли у фургонах до Сибіру, Казахстану та в інші Богом забуті місцини.
Колись я вважав це просто чутками, які поширювали невдо-волені, щоб очорнити систему. Іноді я чув, як пані Шебець нашіптувала пану Ковалеві про такі речі, але був впевнений, що це побрехеньки. Вона була «панею», а отже, упереджено ставилась до системи трудящих. Однак два тижні тому я змінив свою думку, коли посеред ночі прокинувся від гуркотання чорного ворона й плачу дітей із сусіднього сиротинця, який утримували польські монахині. На ранок будинок був порожнім, а по кількох днях до нього в’їхали совєтчики.
Стукіт стихав тільки, щоб за мить поновитися з подвійною силою. Я вже натягнув на себе найтепліший одяг, який знайшов, підготувавшись до «їхнього» візиту. Я відчинив двері на кухню й пішов на веранду. Тепер у двері стукали кулаком.
- Хто це? - запитав. Я намагався говорити впевнено, хоч усвідомлював, що це було мало переконливо.
- Це я, - почувся неначе жіночий голос.
Невже мені причулось?! Я навшпиньки підійшов до дверей і протер невеличку шпарку в замерзлій шибі. У неї я побачив громіздку постать проти місяця вповні.
Я відчинив двері веранди.
Стіна крижаного холоду вдарила мене, коли ця постать увійшла на веранду. Закутана в довгий, важкий кожух, у волохатій, хутряній шапці, напнутій на очі та в товстому шарфі аж до очей, вона здавалася якоюсь з’явою.
- Я - Анна, - сказала з’ява, розкутуючи обличчя.
Я відразу впізнав її. То була Анна, наймолодша подруга пана Коваля, блакитноока, з довгим, до пояса волоссям. Востаннє вона відвідувала пана Коваля й залишалася в нього на ніч незадовго перед війною. Я добре запам’ятав її відвідини, бо ідучи геть наступного дня, вона поцілувала мне у щоку і сказала: «Який гарненький хлопчина. Ти виглядаєш точнісінько, як пан Коваль».