Смак свіжої малини

— Ева, як і ти: «Якщо ти не почав на четвертому курсі, ти не маєш шансів. Нині величезна конкуренція». Інший Томек, двадцять п'ять років: «Я вже не пригадую, коли спав більше ніж шість годин на добу. Зате вже рік працюю керівником проекту. Щойно купив квартиру. Це і є ціна успіху». Ці люди свідомо будують своє професійне життя. Почали вже в університеті і тепер заробляють, ростуть, — зітхнула Йолька. — Мене аж чорти мучать, що я не почала раніше.

— Навіщо ти це читаєш? — Евка відібрала в неї газету, зіжмакала й укинула до пічки.

— Я хочу бути в курсі. Знати кон'юнктуру. Свої можливості на ринку праці.

— Можливості? Половина тих оголошень — це туфта. Більшість робочих місць чекають на знайомих Кролика.

— Знаю, але для молодих та амбітних завжди щось знайдеться…

— …якесь місце торговельного агента, — закінчила за неї Евка. — Без паніки, Малино.

— Я кажу про таких, як оті, з газети, хто працює вже на третьому курсі…

— …стаціонара, — обрізала розлючена Евка. — Замість читати, розвиватися, ходити до театру. Що це за люди і де вони вчаться, що все встигають? Я маю тільки двадцять пар на тиждень, але не подужала б. Адже треба колись готуватися до колоквіумів, писати курсові, сидіти в читалці. Як це можливо?

— Коштом сна і товариського життя, — пояснила Йолька.

— Що ж це за робота, яку може виконувати невиспаний зомбі?

— А може, вони сидять на амфетаміні? — докинула я.

— Сенсація! Йолько, ти повинна тішитися. Більше пацієнтів для тебе.

— Я не є психотерапевтом. Хочу зайнятися УЛР.

— А це що за хвороба?

— Ніяка це не хвороба, це абревіатура. Управління людськими ресурсами.

— Боже, що за назва, — скривилась Евка. — Як управління гарматним м'ясом. Не людина, а якийсь там ресурс. Хто це вигадав? Роботи?

— Гарна назва, — заперечила я. — Пасує до посади. Роботи управляють іншими роботами.

— Принаймні вони добре заробляють, — озвалась Йолька.

— Я геть забула, — Евка ляснула себе по лобі. — Адже тепер це найголовніше. Щоправда, такий собі Томек з газети стверджує, що ганяє наввипередки виключно заради задоволення, а Ася понад усе дбає про розвиток, але, якщо по правді, всім ідеться про «капусту».

— Звісно, — погодилась Йолька. — Задоволення дістає митець, а не звичайний службовець. Скажімо, такий от спеціаліст з УЛР. Він часом вирішує, кого звільнити, кого скоротити, кому урізати зарплату. Гадаєте, це приємно?

— А що, ні? — злостиво всміхнулась я. Вдруге цього вечора.

— Ні, — Йолька не піддалася на провокацію, — але завдяки заробіткам можна витримати. Настільки великим, що, на жаль, є купа бажаючих.

— Хіба Віктор тобі не допоможе?

— Він намагається, але ви ж знаєте. Така конкуренція. Стаж від другого курсу, мовні курси за кордоном.

— Йолько, таких людей можна полічити на пальцях.

— Ну, не знаю, — покрутила Йолька головою.

— Оглянься довкола. Більшість — це наші знайомі. Хіба хтось із них нагадує хорта?