Зброя вогню
- Автор: Завітайло Тарас
- Год: 2007
- Язык: украинский
- Год: Наш час
- ISBN: 978-966-8174-82-7
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Зброя вогню». Краткое содержание книги:
— Усе життя, — відповів Мурко, — це його сер-р-редовище.
Схоже було на те, що гном нервував.
— Заспокойся, Нікелю, — сказав Андрій, — Мурко правду каже.
Нікель зітхнув і втупив очі в поверхню ріки. Раптом неподалік від берега показалася голова Никодима.
— У-ух! Краса-а! — задоволено фиркнув водяник і швидко поплив до берега, розмашисто загрібаючи руками.
Гапка відвернулася. Никодим вийшов на берег і натягнув свої шаровари.
— Ох і водичка!
— Що, нічого не знайшов? — одразу поспитав Козодій.
— Та не гарячкуй ти! — випалив Никодим. — Не знайшов!.. Знайшов, звичайно. Човен потрібен, і не один!
— Так багато? — здивувалася Гапка.
— Багато — не те слово! Андрію, глянь-но туди, — водяник вказав лопатовидним пальцем на поверхню Дніпра.
Андрій подивився у вказаному напрямку. Там раптом визирнула з води усміхнена жіноча голівка.
— Русалка?.. — здивовано вигукнув козак.
Обличчя водяника розплилося в масній усмішці. Усі присутні з неабияким здивуванням дивилися на дівчину, що плила до берега. Вона підпливла зовсім близько і по пояс висунулася з води. Гапка фиркнула. Андрій завсміхався.
— Здрастуй, лялечко, — злегка вклонившись, привітався козак. — Чого-чого, а того вже не сподівався, що ще колись побачимось…
Русалка посміхнулася і кивнула Андрієві.
— Може, і не зустрілись би, якби я не натрапила на Никодима, коли він ото грабіжництвом займався…
— Гм… — мугикнув водяник.
Русалка глянула на нього і винувато посміхнулась.
— Вибач, Никодиме… — І знову до Андрія: — Він мені все пояснив. Вам потрібне срібло, багато, як я розумію, срібла… Я допоможу. Гадаєте, лише на землі казна-що робиться? Де там! Анциболоти та відьми болотяні звідусіль у Дніпро полізли, навіть у море запливають! Такого ще не було…
Раптом Андрій помітив, що груди дівчини навскіс оперезані тоненьким золотим ланцюжком. Русалка перехопила його погляд, закинула праву руку назад за голову, і в повітрі зблиснув вузенький срібний клинок шпаги.
— Так, так, Андрію, нам доводиться відбиватися від цих почвар, і, повір, шансів у них мало. — Дівчина спритно сховала шпагу до піхов.
Під час цієї розмови Мурко з цікавістю розглядав русалку, потім зайшов до колін у воду і простягнув дівчині свою ручку долонею догори. Русалка зробила кидок, сильно вдаривши хвостом по воді, і, опинившись поряд з Мурком, поклала на його долоню свою руку.
— Ти дуже вр-р-родлива, — сказав малюк, — і мені гір-р-рко від того, що такі кр-р-расуні змушені бр-р-ратися за збр-р-рою. Мене звуть Мур-р-рком.
Дівчина нахилилася до малюка і щось прошепотіла йому на вухо.
— Ой! Яке кр-р-расиве ім’я! — в захваті вигукнув Мурко. — Сподіваюся, ми ще побачимось.
— Звичайно! — весело крикнула русалка і відштовхнулася від берега.
Усі присутні здивовано перезирнулися, а в Никодима щелепа так і відвисла.
— А тепер, — русалка звернулася знову до Андрія, — готуй, козаче, човни, але, прошу тебе, — без людей. Нехай човнами керує нечисть.
Русалка виконала свою обіцянку, і вже за кілька годин чотири човни, ущерть завантажені всяким срібним начинням, піднімалися вгору по річечці до Степанового млина, коло якого стояла кузня. Часу залишалося мало, і двадцять ковалів, закатавши рукава, узялися до роботи. Серед них був і Андрій.
Минуло два дні. Ковалі, не покладаючи рук, вдосконалювали зброю козаків і заготовляли ще двісті клинків для козаків Пуголовка. Нечисть же нудилася без роботи. То збиралася у своїй хаті і різалася в «дурня», а то слухала дивовижні оповідки про походеньки водяника-запорожця Никодима, що, погодьтеся, вже само по собі було явищем парадоксальним: водяник — і запорожець! Никодим розповідав про битви, в яких він брав участь, про те, як він два роки тому гнав татар і повернув собі чесне ім’я. Ґном Нікель не відставав від свого друга і розказував про криваві сутички з чорною нечистю в Альпах. Мурко переспівував саги свого народу про далеких казкових ельфів…
А безжальний час збігав останніми годинами до вирішального моменту.
— Ех, друзі, — зітхнув водяник, — скільки нам залишилося? День? Ну, може, два… А там що?
— Никодиме, не ятри душу! — Козодій невдоволено задригав ногами. — І без того тяжко.
— Так а я до чого веду? — труснув головою водяник. — Поставив би нам Сивий пару відерок горілки, а то ж нудьга зелена заїдає! Та й козакам розвеселитися не завадить! Ви як?
— У! Я залюбки! — закректав Вітряк.
— Істину глаголиш, — пробасив Кулака, — правда, Жменько?