Вибух [Збірник: «Сейф»; «Вибух»; «Вельветові джинси»]

— Ну ось, — махнув рукою Кранке, — ви самі відповіли на поставлене запитання.

— Не зовсім. Нас загнали в кут, ми сподівалися на зміну влади в Росії тільки з вашою допомогою, але ж ви могли спокійно сидіти в своєму прусському маєтку й жити з прибутків від орендарів.

— Розмірене життя не для мене.

— Гадали, зробите кар’єру? Але ж Краус, без освіти і взагалі без особливих претензій, обійшов вас, Кранке. Хіба це справедливо?

— Чому вам хочеться залізти до мене в душу?

— Цікавість. Людська цікавість. Певно, вона притаманна кожному.

— Типова російська логіка: копирсатися в своїх почуттях і вивертати душу іншим.

— Доскіпуватися до істини.

— І вам потрібна істина? — щиро здивувався Кранке. — Я гадав, ви давно потопили все у шнапсі, і навіть найпростіші життєві проблеми цікавлять вас тільки стосовно до цього.

— Звичайна німецька зверхність плюс самовпевненість.

— Вони довели нас до краху.

— Так, тепер вам довго не піднятися.

Кранке опустив ноги на підлогу, здивовано втупився у Валбіцина.

— Невже ви і справді так вважаєте?

— Згадайте тільки Бреслау. Від нього лишиться купа каміння.

— Менш ніж за десять років Гітлер підняв Німеччину і створив третій рейх.

— Сподіваєтесь на німецьку працелюбність?

— Ми — організована нація.

— Не ви, Кранке, я ж казав, хто відбудовуватиме міста.

— Говорите, мов червоний агітатор.

— Дурниці, самі знаєте, ви ще, можливо, якось виправдалися б у червоних, а я — ніколи.

— То чому ж захищаєте їх?

— Я?.. — щиро здивувався Валбіцин. — Просто намагаюсь бути об’єктивним.

— Така об’єктивність межує із зрадою.

— Овва, Кранке, як зуміли все ж вбити вам у голову прописні істини: зрада, вірність фюрерові… Фірма доктора Геббельса, виявляється, зробила і з вас бовдура. — Нараз Валбіцин подумав, а чому він відмежовує Кранке від інших? Чи не тому, що Кранке з приставкою “фон” і здобув університетську освіту? Але ж скільки освічених бовдурів живе на світі, бовдурів, які свято вірять у свою винятковість! А може, вони обидва просто самотні й скривджені життям люди, які пливли за течією, не дуже замислюючись, куди винесе?

Ця думка сподобалась Валбіцину, він відсьорбнув коньяку, подумавши, що тільки алкоголь тримає його на світі, втомлену й літню уже людину, яка не лишить по собі жодного сліду. Виходить, життя минуло даремно, то для чого далі тягнути ярмо? І сушити собі голову всілякими проблемами…

Гітлер, Кранке, Німеччина…

Чи не однаково? Всюди за ним ідуть червоні. Ледь утік від них у Севастополі, а тепер вони припхалися сюди — і через скільки років! До того ж якийсь Марков, котрий пив з ним шнапс і намагався залізти в душу. А він, Валбіцин, розвісив вуха, як останній йолоп, слухав і підтакував, ось тобі й допідтакувався — сидиш у бетонному підвалі, а той клятий пройдисвіт вільно роз’їжджає німецькими селами й шукає його, Валбіцина…