На футбольних меридіанах
- Автор: Войнов Юрій
- Год: 1962
- Язык: украинский
- Жанр: Биографии и мемуары
Электронная книга - «На футбольних меридіанах». Краткое содержание книги:
Природно, по одній лише зустрічі я не міг би робити такого сміливого висновку. Але я бачив гру англійців у Києві, в Швеції, в Москві, і, нарешті, у них вдома. І всі спостереження наводили на думку, що англійські футболісти стають дедалі сильнішими.
На мене чекало в той важкий рік ще одне випробування – наближався фінал розиграшу Кубка Європи. Навряд чи варто переказувати, як саме ми готувались до свого другого (після чемпіонату світу) великого іспиту. Читачів цієї книжки я можу лише запевнити, що збірна доклала усіх зусиль, щоб зустріти час вирішальних футбольних баталій у всеозброєнні.
Після шведської поразки і за кордоном, і в нашій країні в багатьох склалося враження, що радянські футболісти не здатні вести серйозну боротьбу за перші місця на міжнародній арені. Мельбурнський успіх тепер ладні були вважати щасливим винятком. Таке ставлення до нашого футбола, природно, було образливим, і ми палко мріяли повернути йому повагу, якою він користувався раніше, примусити скептиків прикусити язика. А зробити це можна було тільки одним – переконливою перемогою, хоч на нашому шляху були дуже сильні суперники: югослави, французи, угорці та інші. З ким із них доведеться боротись, ми не знали і готувались до найважчого.
У великому футболі я вже одинадцять років. Не знаю, скільки ще зможу бути корисним для нього. Але коли б я не зійшов з поля, скільки ще житиму – ніколи не забуду того почуття справжнього, неосяжного щастя, коли побачив, як Ігор Нетто, наш капітан, пішов одержувати кубок, щоб перевезти його з Парижа до Москви. Це була перемога, яка повертала нам найкращу репутацію, вписувала нову яскраву сторінку в славний літопис радянського спорту. І ми пишалися нею, як можна пишатися лише звершенням всіх своїх найсміливіших мрій.
Ми стоїмо на паризькому стадіоні «Парк де Пренс», навколо гримлять оплески, а в руках у Нетто Кубок Європи. На одному з боків цього спортивного трофею, відлитого з чистого срібла відомим французьким майстром М. Шопіньоном, відтворено барельєф, якому 2400 років. На ньому зображений юнак, що досить технічним з сучасного погляду прийомом (м’яч він приймає коліном) жонглює шкіряним ядром. Старовинний барельєф ніби нагадує, що грою в м’яч захоплювались ще до нашої ери.
І от один з найпочесніших призів цієї стародавньої гри атлетів завойований нами – представниками великого Радянського Союзу. Можливо, ця прекрасна перемога буде єдиною в спортивному житті декого з нас, хто в ті дні виступав у Франції. І хоч жаль буде кидати футбол, але навіть у важкий момент прощання з ним ми будемо почувати себе краще від усвідомлення, що встигли завоювати в ім’я своєї Батьківщини цей срібний кубок.
Я почав свою розповідь з кінця розиграшу Кубка Європи навмисно. Адже недарма народна мудрість вчить, що кінець діло хвалить. А скільки тривог довелось нам пережити до того моменту, коли стало відомо, що кубок буде прописаний в Москві!
Ці тривоги почались іще тоді, коли ми довідались, що в 1/8 фіналу збірна СРСР має подолати збірну Угорщини. Останнім часом угорці виступали на міжнародній арені дуже вдало, і це давало їм підстави вважати себе сильнішими за нас. Та матч у Москві пройшов при повній нашій перевазі і закінчився з рахунком 3:1.
А що чекає нас у Будапешті? Адже відомо, що вдома кожна команда грає краще, ніж на виїзді. Угорці не сумнівалися, що в повторній грі переможуть нас. Так усім і заявляли. Мова могла йти тільки про рахунок.
Між іншим, своєю відвертістю угорці самі собі нашкодили. Наші тренери вирішили змінити (в порівнянні з московським матчем) план гри радянської збірної саме після того, як воротар угорців Грошич сказав, – і це підхопила преса, – що він чомусь боїться мене більше, ніж наших нападаючих. Дивно!.. І от я одержав настанову турбувати його якомога частіше. Якщо Грошич і справді боїться мене, то бачачи, як я безупинно йду в атаку, почне нервувати. А в такому стані від нього треба чекати помилок, чим можуть скористатись наші нападаючі, тим більш, що таким хлопцям, як. Михайло Месхі, Слава Метревелі, Валентин Іванов потрібна для влучного удару лише одна щілинка, одна мить.